— Пароль самі назвіть, так буде краще…

— Ага. Тоді нехай буде такий самий, як у нас. Добре?

— Добре.

— Так і умовимось. — Нечипоренко дістав кисета, кінчаючи розмову.

Але для Олексія цього було не досить.

— Шаворський питатиме, як у вас справи. Що переказати?

— Скажи, що все гаразд, решту, мовляв, під час зустрічі.

— Малувато. Факти потрібні.

— Нічого, повірить: він знає мене. Це все. За машину спасибі, хоч пуття з неї мало.

— Усе так усе, — сказав Олексій. Наполягати він не міг.

— Чого ти у вікно втупився? — Нечипоренко, повернувшись, виглянув у двір.

Галина вже одійшла від Миколи і розмовляла з Горпиною, що вийшла з хліва. Микола розплутував віжки, збирався їхати.

— Куди це він? — запитав Олексій.

— У Паркани, — відповів Нечипоренко і недбало пояснив: — Куми у мене в Парканах, харчі їм постачаю.

— Ну, гаразд, — Олексій підвівся. — Що це у вас? — вказав він на запальничку, що її отаман, як і раніше, не випускав з рук.

Нечипоренко поставив китайського болванчика на стіл і замилувався здаля.

— Подобається? У більшовицького комісара добув. Крадена, мабуть. Ти подивись, як зроблено! — Він узяв запальничку і кілька разів клацнув пружиною, примушуючи болванчика розкривати рота й показувати вогненний язичок. — Не інакше — закордонна. Вміють робити з дрібнички цукерку!

— Забавно, — кивнув Олексій. — Може, продасте… на згадку?

— Е, ні, не можу. Я її для одного приятеля в Одесі приберіг, ось поїду — одвезу: великий любитель таких штучок.

— Шкода. Тоді бувайте, побачимося в Нерубайському.