— Щасливої дороги…

Як тільки пагорок, порослий жовтою свиріпою, сховав село з бандитами, Олексій наказав Боровому зупинитись.

— Треба перемовитись кількома словами, — сказав він Галині. — Ти, дядьку, їдь помаленьку, ми трохи пройдемося.

Галина поглянула на нього і, не кажучи ні слова, зіскочила з фургона.

Олексій дав Боровому від'їхати далі й запитав прямо:

— Ви нічого не хочете переказати мною?

— Кому?

— Шаворському, розуміється… Між іншим, я дещо бачив у вікно, коли ви вийшли з хати.

Він, не одводячи погляду, стежив за обличчям Галини, але не помітив на ньому і найменшої ознаки збентеження. Навпаки, вона звела брови і запитала з неприхованим глузуванням:

— І що ж ви бачили?

— Цікаву річ. Як ви підійшли до цього рябого… Микола його, здається, звуть? Як розмовляли з ним. А потім…

— Що ж було потім?

— А потім він вам щось передав. Якийсь папір… Чи я помиляюсь? Може, мені очі зрадили?

Галина зміряла його поглядом і промовила з удаваним подивом:

— Подумати тільки, ви навіть устигли щось помітить! Мені, признатися, здавалося, що, крім самогонки, вас уже ніщо не цікавить. Яка прикра несправедливість з мого боку, правда? Ви, виявляється, не забували навіть стежити за мною! Вам хтось доручив чи самі додумалися? — Вона зневажливо опустила кутики губ.

— Ніхто мені не доручав, — похмуро одказав Олексій. — Вийшло випадково. Та вже коли вийшло, хотілося б знати, що це означає?

— Ви так поспішали звинуватити мене в чомусь, що одразу пустили в хід головний козир, — ніби не чуючи його, вела далі Галина. — Це вже даремно! Я саме збиралася все вам розповісти. Козирі взагалі слід придержувати до пори до часу, а то вони можуть і не зіграти!

«Ач сатана, ще й повчає!» — подумав Олексій, дивуючись, з якою легкістю він з атакуючого перетворився на атакованого.