Він простягнув руку й поклав їй на голову. Юнка відчула, як огидні пальці жмакають її волосся, і побачила, як загорілися, наче дві жарини, його очі. Вона з усіх сил намагалася піднятися, але ворог цього їй не дозволяв.

— Господи Боже! — зітхнула вона.

Непісе не вимовила більше ні слова благання про пощаду, жодного звуку, крім скупого безнадійного схлипування. У той момент ніхто не чув і не бачив Барі. Перетинаючи хижку, вовчук двічі падав на задні лапи. І от нарешті він був біля Мак-Таґґарта. Барі хотів стрибнути на цього звіра ззаду, учепитися зубами в його товсту шию так, ніби це була оленяча кістка. Не зважаючи на паралізовану від самих плечей спину, пес люто замкнув свої міцні, як залізо, щелепи на Мак-Таґґартовій нозі.

Скрикнувши від болю, керівник факторії відпустив Вербу, і та невпевнено піднялася на ноги. Вона мала дорогоцінних півхвилини свободи, поки керівник факторії брикав ногами, намагаючись ослабити хватку Барі. Дівчина кинулася до дверей і вибігла надвір. Холодне повітря обпекло їй обличчя, наповнивши легені новою силою. Уже не розмірковуючи, звідки їй сподіватися порятунку, вона помчала сніжним лісом.

Мак-Таґґарт з’явився у дверях хижки саме вчасно, щоб побачити, куди побігла дівчина. Його нога була розірвана там, де Барі вчепився в неї іклами, але, погнавшись за дівчиною, чоловік геть забув про біль. Вона не могла втекти далеко. Нелюдський дикий крик звірячої радості вирвався з його грудей, коли Мак-Таґґарт помітив, що дівчина бігла дуже повільно, щораз похитуючись зі сторони в сторону. Він був уже на півдорозі до узлісся, коли Барі прителіпався на поріг. З його пащеки сочилася кров, там, де Мак-Таґґарт бив знову й знову, перш ніж вовчук ослабив хватку. Між вухами виднілося випалене місце, неначе туди на мить притулили розпечену кочергу. Саме туди потрапила Мак-Таґґартова куля. На чверть цаля глибше — і це була б неминуча смерть. А тут вийшло так, ніби його вдарили по голові важкою палицею, від чого він знепритомнів, відлетівши до самісінької стіни. Вовчук міг уже повноцінно рухати, не падаючи, усіма чотирма лапами і, хоч не дуже швидко, а таки пішов наслідці за людьми.

Коли Непісе почала тікати, її розум ураз прояснився, і вона знову могла тверезо міркувати. Дівчина звернула на ту вузеньку стежку, якою біг за дівчиною Мак-Таґґарт кілька місяців тому, але, не дійшовши до кручі, різко звернула праворуч. Вона бачила, що Мак-Таґґарт, хоч і не біг, але неухильно наздоганяв, ніби смакуючи видовищем її безпорадності, так само, як він насолоджувався й того разу. За двісті ярдів далі від глибокої водойми, куди вона була штовхнула керівника факторії, одразу за мілководдям, де йому вдалося видертися на берег, починалася глибока ущелина, що мала назву Блакитне Перо. Відчайдушна ідея формувалась у її голові, доки вона бігла туди, ідея, що з кожним судомним подихом надавала їй усе більшої надії. Нарешті Непісе добігла до краю ущелини й подивилась униз. Тоді з її душі виринула й затремтіла на губах лебедина пісня племені її матері: