Чоловік вирушив назад до хатини, але вже не тією стежкою, якою гнався за Непісе, а навпростець, крізь густий чагарник. Почав падати лапатий сніг. Мак-Таґґарт подивився на небо, де купи темних хмар рухалися з південного сходу. Сонце сховалося. Незабаром буде буря, сильна сніговиця. Великі пластівці, що падали на його голі руки й обличчя, змусили мозок працювати. Ця хуртовина вигідна йому, вона приховає все, позамітає свіжі сліди, замаскує навіть могилу, яку Мак-Таґґарт викопає для П’єро.

Такі люди, як керівник факторії, досить швидко могли оговтатися від морального збурення. До того, як він дійшов до хатини, його розум звично запрацював і став думати, що і як робити. Найжахливіше, зрештою, не те, що П’єро й Непісе були мертві, а те, що його мрія була зруйнована й він утратив об’єкт своєї пристрасті. Це було страшенним розчаруванням. А щодо іншого, зокрема і злочину, то Мак-Таґґарт тим геть не переймався.

Зовсім не через чутливість під високою смерекою він вирив могилу для П’єро поруч із горбиком його дружини-вождівни. Так, зовсім не через чутливість, а з обережності. Убивця поховав П’єро поштиво. А тоді взяв увесь запас його гасу, облив хижку й запалив сірника. Мак-Таґґарт стояв на краю лісу доти, доки хижка перетворилася на вогняний стовп. Густо падав сніг. Свіжа могила стала білим насипом, і стежки повністю замело снігом. Коли злочинець повертався в Лак-Бейн, то зовсім не боявся через скоєне. Ніхто не розриє могилу П’єро Дю Кена. І ніхто не видасть його, якщо таке диво й станеться. Але від дечого його чорна душа ніколи не зможе звільнитися. Мак-Таґґарт завжди бачитиме бліде переможне обличчя Верби, коли та, стоячи перед ним у хвилину своєї слави, обирала смерть, а не його, а він промовляв до себе: «Ну хіба ж вона не прекрасна!»

Буш Мак-Таґґарт геть забув про Барі, а той і собі викинув з голови керівника факторії з Лак-Бейна. Коли ворог побіг уздовж краю прірви, Барі сів, зіщулившись, на втоптаній ділянці снігу, де востаннє стояла Непісе. Його тіло було повністю напружене, а передні лапи підібгані, коли вовчук дивився з кручі вниз. Він бачив, як дівчина стрибнула. Багато разів того літа пес сміливо слідував за нею, коли вона пірнала в глибоку тиху водойму. Але тут берег був неймовірно високий. Непісе ще ніколи не стрибала з такого місця, як це. Він бачив чорне каміння, що то з’являлося, то зникало у вирі шумної води, як голови грайливих монстрів. Рев води наповнив його страхом. Його очі зловили швидкий рух уламків льоду між скелями. І все ж вона кинулася туди!