За менш ніж годину часу світ для Барі перевернувся, прибрав якоїсь небувалої гротескної форми. Ось, здається, ще так недавно Верба сиділа перед маленьким дзеркалом у хижці, розмовляла з ним і щасливо сміялася, а він тим часом лежав, неабияк задоволений, на підлозі. А тепер немає хижки, немає Непісе, немає П’єро. І вовчук, сидячи тихо-тихо, довго намагався це зрозуміти. Минув деякий час, перш ніж він вийшов з-під густих розлогих ялівців, і тепер уже в усіх його рухах стала помічатися щораз дужча підозрілість. Близько до згарища підходити він не наважувався. Крадучись, пробрався через галявину до собачої загороди неподалік від високої смереки. Тут він на цілу хвилину зупинився, обнюхуючи свіжий горбик під білим покривом снігу. Далі Барі йшов із низько опущеною головою й прищуленими вухами.

Собача загорода була відкрита й порожня. Мак-Таґґарт потурбувався й про це. Знову Барі сів і протяжно завив пісню смерті, цього разу для П’єро. У ній відчувалася зовсім інша нотка проти того, як він завивав над прірвою. Тоді його виття було сповнене сумніву, допитливої надії, чогось, що було майже людським, від чого Мак-Таґґарт аж здригнувся на стежці. Тепер тут лунала впевненість, позитив. Утім Барі знав, хто лежав у цій свіжій засніженій могилі. Мізерні три фути землі не могли приховати від нього таємницю. Тут свою справу зробила смерть — ніяких сумнівів бути не могло. А от щодо Непісе він усе ще сподівався й шукав.

До полудня Барі не йшов далеко від хижки, але тільки одного разу наважився підійти й понюхати чорну купу димливих колод. Двічі він повертався до урвища. Решту ж часу все кружляв і кружляв краєм галявини, тримаючись близько до кущів і дерев, принюхуючись і прислухаючись. У другій половині дня раптом відчув дивний імпульс, що швидко поніс його в ліс. Він тепер уже не біг відкрито. Уважність, підозрілість і страх знову збудили в ньому інстинкти вовка. Прищуливши вуха, опустивши додолу хвоста, так, що його кінчик аж волочився по снігу, і зігнувши спину суто по-вовчому, він мало чим відрізнявся від тіней смерек і ялівців.

Барі йшов прямою лінією, наче шлях йому відміряли натягнутою через ліс мотузкою, і ще до того, як споночіло, вийшов на маленький луг, куди вони з Непісе втекли того дня, коли вона штовхнула Мак-Таґґарта зі стрімчака у водойму. На місці того куреня з ялівцевих гілок тепер стояло щось на зразок непромокального вігвама з бересту. Для Непісе його допоміг облаштувати П’єро протягом минулого літа. Барі підійшов прямо до нього, засунув усередину голову й, сподіваючись на щось, тихо завив.