Вона підняла руки догори. На тлі білої сніжної пустелі дівчина стояла над прірвою, висока й струнка. За п’ятдесят ярдів позаду неї керівник факторії з Лак-Бейна раптом зупинився, як укопаний, і зачудовано промовив:

— Ну хіба ж вона не прекрасна!

А за Мак-Таґґартом усе швидше йшов Барі.

Знову Верба подивилась униз. Вона стояла на самому краєчку, не відчуваючи в цю хвилину ні краплини страху. Багато разів на цьому місці вона чіплялася за руку П’єро, адже знала, що вижити після падіння тут неможливо. Вода, яка текла за п’ятдесят футів унизу, ніколи не замерзала, пінячись у міжскеллі. Ущелина була глибока, чорна і страшна, бо між вузькі скельні стіни не потрапляло сонце. Рев бистрого потоку заполонив вуха дівчини.

Вона повернулась і глянула на Мак-Таґґарта.

Навіть тепер він нічого не розумів, а просто підходив до неї ближче, простягнувши руки. П’ятдесят ярдів! Це було небагато, і відстань стрімко скорочувалася.

Ще раз губи Верби заворушилися. Саме материна душа вчить нас вірити у вічне життя, і саме до неньчиної душі у свою смертну годину зверталася Непісе. Вона щось прошепотіла й кинулась у вир. Волосся огорнуло дівчину, як блискучий саван.

Роздiл 22

Роздiл 22

Уже за мить керівник факторії з Лак-Бейна стояв на краю прірви. Не бажаючи вірити в те, що сталося, він, нажаханий, став дико кричати і кликати Непісе на ім’я. Чоловік подивився вниз на клекітливу воду й чорні скелі, стискаючи свої величезні червоні долоні. Тепер там не проглядалося ні найменшої ознаки дівчини, ніде не було видно її блідого обличчя чи волосся в білій піні. Вона зважилася на ТАКЕ, і тільки для того, щоб урятуватися від нього!

Мізерній душі цього чудовиська стало погано, так погано, що він відступив назад. Мак-Таґґарт уже нічого перед собою не бачив, ноги помліли. Він убив П’єро, і вважав це справжньою перемогою. Усе своє життя керівник факторії був жорстокою людиною, що ніколи не відчувала мук совісті, нічого з того, що оце тепер його переповнювало, проймало аж до кісток. Він стояв, ніби паралізований. Чоловік не бачив Барі, не чув його скавуління на краю прірви. На кілька хвилин світ йому потьмарився. А потім, приходячи до тями, Мак-Таґарт відчайдушно побіг уздовж краю ущелини, прагнучи внизу, серед бурхливих вод, вихопити поглядом дівчину. Так дійшов до найглибшого місця. Жодної надії не лишилось. Вона обрала смерть, аби тільки втекти від нього!

Мак-Таґґарт белькотів це знову й знову, ледь ворушачи язиком. Він скидався за цих обставин на причинного, чий мозок не розуміє нічого у світі, крім того, що дівчина мертва. І П’єро був теж мертвий. Це він протягом декількох хвилин зробив усе це.