Відповіді не пролунало. У вігвамі було темно й холодно. Барі невиразно міг розгледіти дві ковдри, що завжди були там, кілька великих бляшаних коробок, де Непісе зберігала свої запаси, і піч, що її П’єро зліпив із листів заліза й важкої бляхи. Та Верби там не було. Не знайшлося ніяких її ознак і на лузі. На снігу були лише його власні сліди. Уже геть стемніло, коли він повернувся до згорілої хижки. Усю ніч Барі просидів у покинутій собачій загороді, і весь цей час безперервно падав сніг, тож до світанку вовчук угрузав у ньому по самі плечі, коли вийшов на галявину.

Але з початком дня небо прояснилося. Вийшло сонце, і кругом стало так яскраво, що очам було важко дивитися. Це зігріло кров Барі новою надією. Ще більше, ніж учора, його мозок намагався щосили все зрозуміти. Звісно, Верба повернеться найближчим часом! Він почує її голос. Вона раптом з’явиться з лісу. Подасть йому якийсь сигнал. Щось із цього або все одразу має статися. Зачувши найменший звук, він здригався, швидко зупинявся й принюхувався до кожного подмуху вітерцю. Барі безперервно рухався, залишаючи в снігові глибокі сліди навколо величезного білого пагорба й над ним, там, де раніше стояла хижка. Сліди тяглися від собачої загороди до самісінької вікової смереки й були такі численні, що здавалося, ніби там на цілі півмилі навколо й аж до прірви над річкою бродила зграя вовків.

По обіді другий сильний імпульс заволодів ним. Це не було осмисленим, але й не просто інстинктом. Це виявилося чимось посередині, коли тваринний мозок намагався осягнути таємницю незбагненного, того, чого не можна побачити очима чи почути вухами. Непісе не було в хижці, бо й самої хижки не було. Не було її й у вігвамі. Він не знайшов ніяких слідів на стрімчаку. Вона не лежала поруч із П’єро під великою смерекою.

Тож, хай нерозумно, але інакше бути не могло: вона десь перевіряє пастки, і він попрямував уздовж старої лінії пасток на північний захід.

Роздiл 23

Роздiл 23

Жодна людина ніколи не заглядала так ясно в таємницю смерті, як це робить завдяки своїм чуттям північний собака. Передчуття смерті найчастіше приходить до нього з вітром. Утім на півночі десятки тисяч господарів собак могли б заприсягтися, що їхні пси попереджали їх про зустріч із кирпатою свашкою за кілька годин, перш ніж вона насправді приходила; і багато з цих тисяч людей знають із досвіду, що їхні команди зупинятимуться десь за чверть милі від чужої хижки, де лежить непохований небіжчик.

Учора Барі винюхав смерть, добре знаючи без ніяких розмірковувань, що помер саме П’єро. Як він це знав, чому прийняв це як доконаний факт — це одна з таємниць, прямий виклик тим, хто не допускає нічого у звірячому мозку, крім інстинкту. Вовчук знав, що П’єро був мертвий, точно й не розуміючи, що таке смерть. Але в одному він був упевнений: вони більше ніколи не зустрінуться. Барі знав, що ніколи знову не почує його голосу, не долине скрип його снігоступів на стежці попереду, тому на лінії пасток не шукав П’єро. Цей чоловік пішов назавжди. Але Барі ще не пов’язував смерть із Непісе. Щось його дуже непокоїло. Те, що доходило до нього із прірви, змушувало тремтіти зі страху й невідомості. Він відчував якесь чимраз дивніше хвилювання, тож тоді, коли співав свою пісню смерті, стоячи над прірвою, надсилав її для П’єро. Бо вовчук вірив, що Непісе була жива, і тепер відчував таку ж упевненість, що наздожене її на лінії пасток, як був переконаний учора, що знайде її в берестяному вігвамі.