Пошуки Непісе стали тепер для Барі чимось буденно-рутинним, тим, що робилося майже байдуже. Він вирив собі нору в собачій загороді й принаймні двічі на день, між світанком і настанням темряви, ходив до берестяного вігваму й прірви. Вовчук простував тим самим шляхом щодня й дуже скоро протоптав у снігу стежку: прямо через ліс до вігвама, повертаючи трохи на схід, так що перетинав замерзлу поверхню озерця, де любила купатися Верба; з вігвама повертав колом через частину лісу, де Непісе не раз збирала оберемки дикого льону; тоді доходив до прірви; ішов краєм ущелини; спускався вниз до самісінької води і звідти повертався назад до собачої загороди.

І от одного дня раптом Барі повівся інакше. Ту ніч він провів у вігвамі. І після цього, хоч і був на Ґрей-Лун протягом дня, завжди повертався ночувати у вігвам. Дві ковдри правили йому за ліжко, для нього вони були частиною Непісе. І саме там він і чекав її всю довгу зиму.

Якби Верба повернулась у лютому й застала Барі зненацька, то помітила б, що він сильно змінився: став іще більше схожим на вовка, хоча вже ніколи не завивав по-вовчому й завжди сильно гарчав, коли чув, як завиває недалека зграя. Декілька тижнів він ходив старою лінією пасток і харчувався там м’ясом, але тепер почав полювати. Вігвам усередині й зовні був закиданий хутром і кістками. Одного разу — сам-один! — Барі вполював молодого оленя, завівши його в глибокий сніг і там убивши. Ще якось у лютому посеред бурхливої хуртовини він переслідував оленя карібу, і той, тікаючи, стрибнув у прірву й зламав собі шию. Вовчук жив у достатку й дуже швидко за розміром і силою перетворювався на велета у своєму роді. Ще за шість місяців він стане таким же великим, як Казан, а його щелепи навіть тепер були вже майже такі ж могутні.

Тричі тієї зими Барі боровся: з риссю, що напала на нього з високого вітролому в той час, як він їв недавно вбитого зайця, і двічі з двома самотніми вовками. Рись немилосердно його подерла, перш ніж утекти до вітролому. Молодшого з вовків пес убив; інший бій закінчився внічию. Усе більше він ставав вигнанцем, який живе наодинці зі своїми снами й надіями, що ледь жевріли.

А Барі бачив сни, і багато. Не раз і не двічі, лежачи у вігвамі, він уловлював ніжний голос Непісе, чув, як вона сміялася, кликала його на ім’я, і часто схоплювався на лапи, стояв так мить чи дві, а тоді лягав у своє гніздечко, тихенько жалісливо скавулів і знову засинав. І завжди, коли чув тріск гілки або якийсь інший звук у лісі, то блискавично найперше думав саме про Непісе. Одного разу вона повернеться. Ця віра була частиною його існування так само, як сонце, місяць і зорі.