Зима минула, і настала весна, а Барі й далі бродив старими стежками, доходячи навіть час від часу старою лінією пасток аж до першої з двох хижок. Заіржавілі пастки лежали скрізь закляпнуті, між їхніми щелепами виднілися кістки й пір’я. Під пастками були залишки хутра, а на озерній кризі — обгризені кістяки лисиць і вовків, що повмирали через отруєні принади. Зійшов останній сніг. По лісах і ярах співали повноводі потоки. Трава позеленіла, з’явилися перші квіти.

Саме тепер, без сумніву, настав час для Непісе повернутися додому! І Барі почав із нетерпінням її дожидатися. Він ще частіше навідувався до їхнього лісового озерця, до згорілої хижки й собачої загороди. Двічі стрибав у водойму й, плаваючи, скавулів, ніби чекав, що вона от-от має приєднатися до нього, і вони розпочнуть свої старі водні пустощі. Але тепер, напролітку, він іще більше страждав від гострих лез цілковитої безнадії. Усюди буйно цвіли квіти, і навіть стебла дикого льону палали в лісі вогненно-червоним світлом. То тут то там прорóсла зелень затуляла собою згарище, де колись була хижка, а виткі лози із синіми квітками, що покривали могилу матері Непісе, потяглися до гробу П’єро, немов наповнені духом самої вождівни.

Уже й птахи попарувались і звили собі гнізда, а Непісе й досі не повернулася! Нарешті щось урвалося всередині Барі, його покинула остання надія, можливо, його останній сон, і одного чудового дня він попрощався з Ґрей-Лун.

Ніхто б не здогадався, що змусило його піти. Ніхто б не міг сказати, як важко він розлучався з берестовим куренем, старим озерцем, знайомими стежками в лісі й двома могилами, що не були вже такими самотніми під високою смерекою. Він пішов. Без жодної на те причини, просто пішов. Можливо, і справді існує у світі Господар, чия рука керує звірами, власне, так само, як і людьми, і кого ми з незнання звемо інстинктом. Хтозна. Хай там як, та бредучи геть звідси, Барі йшов назустріч Великій Пригоді.

Вона чекала його там, на півночі, і саме туди він і прямував.

Роздiл 24

Роздiл 24

Барі залишив Ґрей-Лун на самому початку серпня, хоч якоїсь певної цілі не мав. Утім у його голові почали зринати деякі колишні спогади, так, як на темному фотонегативі поступово появляються легкі світлі зображення. Майже забуті речі й події знову поверталися до його свідомості, у міру того, як усе далі відходив від Ґрей-Лун. Його попередні переживання, óбрази в його свідомості наче знову ставали реальними, розриваючи останні зв’язки, що поєднували його з домом Верби. Підсвідомо вовчук і далі рухався стежкою своїх переживань минулих подій, і поволі вони допомогли йому вибудувати нові захоплення.