Від учорашнього сніданку з Вербою Барі ще не їв. Щоб утамувати голод, треба було полювати, а його розум був надто зосереджений на пошуках Непісе. Він так і був би голодний увесь день, якби десь за три милі від хижки не натрапив на пастку, куди піймався великий заєць-біляк. Вухань був іще живий, тож Барі добив його й добряче попоїв свіжини. Так аж до темряви він обходив пастку за пасткою. В одній із них була рись, в іншій — ілька. На білій поверхні озера щеня понюхало сніговий насип, що ховав лисицю, померлу від однієї отруєної принади П’єро. Рись та ілька були ще живі. Готуючись дати відсіч вовчуку, вони різко й гучно дзвеніли сталевими ланцюгами своїх пасток. Але Барі до них було байдуже. Він поспішав далі. Його занепокоєння зростало в міру того, як ставало все темніше. Пес і досі не знаходив ніяких слідів Верби.

Після великої сніговиці настала навдивовижу втихомирена морозна ніч, і така ясна, що темні тіні виділялися так чітко, ніби то були живі створіння. До Барі долинув третій імпульс. Він, як і всі тварини, переважно керувався якоюсь однією ідеєю, адже всі його менші інстинкти завжди підкорялись одному провідному. І цієї зоряної тихої ночі ним оволоділо бажання так швидко, як це тільки можливо, досягти першої з двох хижок П’єро, збудованих на лінії пасток. Там, так, саме там він знайде Непісе!

Ми не наважимося називати те, завдяки чому Барі дійшов до такого висновку, процесом міркування. Інстинкт чи міркування — не важливо — надали Барі впевненості, сказати б, віри, куди саме треба рухатись, тож він почав поспіхом оминати пастки, щоб дістатися до хижки якомога швидше. Від згорілого будинку П’єро до першої хижки на лінії пасток було ні багато ні мало двадцять п’ять миль. Барі подолав десять із них ще до настання ночі, решта п’ятнадцять виявилися надзвичайно важкими. На відкритих просторах намело по черево м’якого снігу, тож вовчук часто буквально пірнав у замети з головою. Тричі з початку ночі він чув жалібну пісню вовків. Одного разу десь із глибини лісів менш ніж за півмилі від нього долинула переможна пісня зграї, коли мисливці наздогнали свою здобич. Але цей поклик більше не приваблював Барі. Ба більше: тепер він йому здавався огидною співаницею, що нагадувала про ненависть і зраду. Щоразу, коли вовчук її чув, то зупинявся, як укопаний, гарчав і наїжачував шерсть.

Опівночі Барі нарешті дістався до крихітного лісового амфітеатру, де П’єро був рубав дерева для першої зі своїх хижок біля лінії пасток. Принаймні хвилину вовчук стояв на краю галявини, уважно прислухаючись, нюшкуючи повітря й зоріючи очима, повними надії. Але не було ні запаху диму, ні жодного звуку, ні світла в єдиному вікні брусованої хатини. Розчарування заполонило Барі. Він знову відчув самотність, марність своїх пошуків. Зневіра шкреблась у його душі. Звір подолав аж двадцять п’ять миль і так стомився.