Не раз ночами він проходив повз її невелике вікно. Часто дивився мигцем на бліде обличчя дівчини, живши лише самою щасливою думкою, що Марі все зрозуміла, адже якось, коли їхні погляди зустрілися, він помітив на мить у її очах інший блиск. Цього більше ніхто не знав. Це був їхній секрет, і Лерю терпляче чекав і спостерігав.

— Одного дня… — казав собі. — Одного чудового дня…

У цих словах для нього полягав увесь сенс життя й надій. Коли цей день настане, він поведе Марі прямо до місіонера у Форт-Черчил, і вони одружаться. Це була та мрія, що допомагала йому терпляче зносити довгі дні й ночі на лінії пасток. Тепер вони обоє були рабами в цього володаря навколишніх земель. Але одного чудового дня…

Лерю саме думав про все це, коли за годину повернувся Мак-Таґґарт. Керівник факторії підійшов прямо до того місця, де біля великої печі сиділо півдюжини чоловіків, й із самовдоволеним бурчанням почав струшувати зі своїх плечей свіжий сніг.

— П’єр Есташ пристав на пропозицію уряду й збирається супроводжувати топографічну експедицію на крайню північ на всю зиму, — заявив він. — Ви знаєте, Лерю, він має сто п’ятдесят самоловів і пасток, а ще велику мережу отруйних принад. Гарна лінія, так? А я взяв її в нього в оренду на сезон. Тепер і я матиму роботу просто неба. Це те, що треба: три дні там, три дні тут. Що скажете про угоду?

— Вдала, — сказав Лерю.

— Так, вдала, — потвердив Роже.

— Там повно лисиць, — докинув Мон Руль.

— І туди легко дістатися, — промимрив жінкуватим голосом Валанс.

Роздiл 25

Роздiл 25

Лінія пасток П’єра Есташа простягалася на тридцять миль прямо на захід від Лак-Бейна. Вона не була така довга, як колишня лінія П’єро, але становила ніби головну артерію, що проходила крізь серце багатої на хутро території. Вона належала батьку П’єра Есташа, і його дідові, і його прадідові. Сам П’єр стверджував, що походив від найкращих родів Франції. Книги в поселенні Мак-Таґґарта простежували його родовід тільки до прадіда, давніші докази права власності на довколишні землі знаходились у Черчилі. Це були найкращі мисливські угіддя між Оленячим озером і безплідними північними землями. Саме в цю місцину й прийшов у грудні Барі.

Він знову брів на південь, повільно мандруючи в пошуках їжі через глибокі сніги. Велика хуртовина, чи, як кажуть місцеві індіанці, кістіс’ю кестін, цієї зими прийшла набагато раніше, ніж звичайно, і цілий тиждень після неї мало яка тварина куди-небудь рухалась. Барі, на відміну від інших істот, не запорпався в сніг і не став чекати, доки небо проясниться, а сніг затужавіє. Вовкопес був великий, дужий і невгамовний. Йому було менш як два роки, а він уже важив із цілих вісімдесят фунтів. Його лапи були широкі, як у вовка, а груди й плечі м’язисті, як у маламута. Великі, широко розставлені очі зовсім не мали тієї кривавої плівки, що відрізняла вовка й, певною мірою, гаскі. Щелепи були такі ж потужні, як у Казана, а може, навіть потужніші.