Одної ночі під час хурделиці йому навіть здалося, що він уловив у завиванні вітру її голос, а тоді, менше ніж за хвилину, почув тихе далеке виття в лісі. Тієї миті його серце наповнилося морозним жахом. Він схопився з ліжка й курив люльку так довго, аж доки повітря в кімнаті стало сивим від диму. Керівник факторії проклинав Барі, шпетив хуртовину, але в ньому більше не було колишньої задерикуватої сміливості. Він ні на мить не перестав ненавидіти Барі; відчував до нього таку ненависть, як ще не відчував до жодної людини у світі, а тепер мав досить підстав, щоби бажати цього собаці. Уперше він відчув це бажання вві сні, у неспокійній марі. Відтоді його й на мить не залишала думка, що САМ ДУХ НЕПІСЕ КЕРУВАВ БАРІ НА ЛІНІЇ ПАСТОК.

Досить скоро Мак-Таґґарт перестав розповідати в поселенні про чорного вовка, що грабував його лінію. Пошкоджені зубами Барі хутра ховав, а свою таємницю тримав при собі. Він вивчав кожен спосіб знищити вовка й лисицю, котрим користувалися мисливці на всьому дикому безмежному просторі великої Півночі; послуговувався трьома різними отрутами, одна з яких така сильна, що лише одна краплина означала смерть; спробував класти стрихнін у желатинові капсули, у сало оленя й карібу, печінку лося й навіть у м’ясо їжатця. Готуючи отруту, він перше занурював руки в бобровий жир, щоб не було ніякого людського запаху. Лисиці, вовки, навіть норки й горностаї помирали від цих принад, але Барі завжди підходив близенько й, не зачіпаючи їх, ішов собі далі. У січні Мак-Таґґарт отруїв кожну принаду на своїй лінії пасток. Він цього була лише одна користь: відтоді Барі більше не торкався приманок, а їв тільки зайців, що потрапляли в самолови.

Уперше Мак-Таґґарт побачив Барі аж у січні. Тоді чоловік приставив був свою рушницю до дерева й відійшов від неї на дюжину футів. Барі наче знав це і з’явився саме в той момент, щоб поглузувати з нього. Коли керівник факторії раптом звів очі, Барі стояв біля карликових смерек за ярдів двадцять від нього, виблискуючи білими іклами й світячи очима, як вуглинами. Мак-Таґґарт, заклякши на місці, утупився у вовчука. Чоловік упізнав його. Біла зірка, білий кінчик вуха — ніяких сумнівів. Його серце ледь не вистрибувало з грудей, коли він дуже повільно почав відступати до рушниці. Рука вже тяглася до неї, як Барі, наче спалах, іщез.

Цей випадок підказав Мак-Таґґартові нову ідею. Він проклав свіжу стежку через ліс паралельно своїй лінії пасток, але щонайменше за п’ять сотень ярдів від неї. Там, де були самолов чи пастка, ця нова стежка врізалася в лінію пасток клином, так що він міг наблизитися до ворога непоміченим. Дотримуючись цієї стратегії, вважав Мак-Таґґарт, із часом він матиме можливість вистрілити в собаку.