Спроквола побрьохав він слідом і за чверть милі від хижки побачив першу пастку на лінії. Голод геть його знесилив, і тепер Барі був схожий на виснаженого, знеможеного вовка. У першому будинку з пастками Мак-Таґґарт залишив як принаду четвертину зайця-біляка, і вовчук обережно підійшов до нього. Багато чого він навчився на лінії пасток П’єро й уже добре знав, що таке лязкіт самолова. Свого часу Барі навіть відчув жорстокий біль від його сталевих щелеп. Він знав краще за найхитрішу лисицю, що буде, коли спрацює його пружина, а сама Непісе навчила його, щоб ніколи не торкався отруйної принади. Саме тому вовчук легенько схопив зайчатину й потягнув її вперед так спритно, як це зробив би сам Мак-Таґґарт. До смерку він відвідав п’ять самоловів і з’їв п’ять принад, у жодному не спустивши пружину. Шоста була пастка. Звір кружляв навколо неї доти, доки не витоптав під собою сніг. Тоді побрів на болото й улігся під теплим ялівцем, проспавши там усю ніч.

Другого дня почалася боротьба між розумом людини і звіра. Для Барі вторгнення на лінію пасток Буша Мак-Таґґарта не було оголошенням війни, це був спосіб вижити. Тут він знаходив собі їжу, так само, як свого часу протягом багатьох тижнів вижити йому допомогли пастки й самолови П’єро. Але розбійник відчував, що в цьому випадку був правопорушником, що мав ворога й повинен його перехитрити. Якби погода сприяла полюванню, Барі міг би піти собі далі, бо якась невидима рука, що керувала його поневіряннями, неквапом, однак настійливо, манила його назад до старого бобрового ставка й на Ґрей-Лун. Але тепер, коли пухкий сніг був такий глибокий, що часом вовчук поринав у нього по самісінькі вуха, Мак-Таґґартова лінія пасток була неначе манною небесною, зісланою з неба саме для нього.

Ідучи наслідці за керівником факторії, він загриз у третій пастці зайця. Після ситого бенкету від вуханя не лишилося нічого, крім шерсті й багряних плям крові на снігу. Зморений голодом багато днів, Барі мав тепер вовчий апетит і до вечора повикрадав принади ще з десятка Мак-Таґґартових пасток. Тричі йому траплялися отруєні приманки — оленина чи сало карібу зі стрихніном, — і щоразу його тонкий нюх виявляв небезпеку. П’єро не раз і не двічі відзначав про себе той дивовижний факт, що Барі міг відчути наявність отрути, навіть якщо її вміло приховати в заморожену оленину. Лисиці й вовки, нічого не підозрюючи, могли б з’їсти таке отруєне м’ясо, а от вовчук зі своєю надчутливістю повсякчас сторонився цієї смертельної небезпеки.

Так він пообминав усі отруєні ласі шматочки Буша Мак-Таґґарта, лише обнюхавши їх і залишивши біля кожного свої сліди на снігу. У тому місці, де Мак-Таґґарт був зупинився опівдні, щоб приготувати собі обід, Барі особливо довго бігав колами, щось увесь час винюхуючи.