На п’ятий день Буш Мак-Таґґарт повернувся в поселення з препаскудним настроєм. У крамниці він застав тільки Валанса, одного з чотирьох французів, що знали про його нову комерцію, і розповів про свої поневіряння на лінії пасток. Коли Мак-Таґґарт вийшов у сусідню кімнату, до Валансових вух донеслася лайка: так Буш зганяв свою лють на Марі. Трохи згодом у крамницю зайшла дівчина. Вона була налякана, із широко розплющеними очима, а одна з її щік палала від Мак-Таґґартового ляпасу. Дістаючи їй консервованого лосося, що його керівник факторії захотів на обід, Валанс тихцем, із прихованою врочистістю прошепотів їй на вухо:

— Мсьє Лерю зловив срібну лисицю. Він любить вас, chérie. Навесні матиме чудовий виторг, а поки що передає вам повідомлення зі своєї хижки на березі Чорного Безхвостого Ведмежати: «БУДЬ ГОТОВА ТІКАТИ, КОЛИ ВИПАДЕ М’ЯКИЙ СНІГ!»

Марі не дивилася на нього, але чула кожне слово. Очі її заблищали, як зорі, і коли молодий комірник дав їй лосося й вона вийшла з крамниці, то чоловік, киваючи головою й дивно усміхаючись, вигукнув сам до себе:

— Ох, Валансе, холера ясна, а вона така ж красива, як і раніше!

Роздiл 26

Роздiл 26

До середини січня війна між Барі й Бушем Мак-Таґґартом розгорілася не на жарт. Це вже був не просто швидкоплинний інцидент, не просто витівки тварини й випадкове роздратування людини. Їхній конфлікт перетворився для них на raison d’être[27]. Барі сваволив на Мак-Таґґартовій лінії пасток, проносився нею, як руйнівний буревій, і щоразу від свіжого запаху керівника факторії з Лак-Бейна в ньому з новою силою починав працювати інстинкт, що знову підказував: карає він свого смертельного ворога. Раз по раз вовчук перехитрував Мак-Таґґарта, спустошуючи пастки й самолови і з насолодою знищуючи знайдене там хутро. Власне, йому не так подобалося з’їдати приманки, як просто руйнувати їх.

З плином часу вогонь його ненависті розгорався все сильніше. Доходило до того, що Барі почав рвати своїми довгими іклами сніг, де ступала Мак-Таґґартова нога. І весь час, попри все шаленство, у його голові дедалі чіткіше став вимальовуватись образ Непісе. Та гнітюча самотність, що мучила його довгі дні й ночі, коли він шукав її й чекав на Грей-Лун, знову заполонила його, і навіть більше, ніж у перші дні її зникнення. Яснозорими чи місячними ночами вкотре квилив для неї свою тужливу пісню, і Буш Мак-Таґґарт, щоразу чуючи це виття, відчував, як йому спину аж морозом усипáло. Людська ненависть відрізняється від звірячої, будучи, мабуть, навіть запеклішою. У випадку з Мак-Таґґартом це виявилася не просто ненависть. До неї домішувався невизначений і забобонний страх, те, з чого він завжди глузував, те, що невпинно проклинав, але від чого не міг позбутися. Чоловік відчував цей страх так само, як Барі всюди відчував запах його слідів. Останній, роблячи всі ці збитки на лінії пасток, мстився не лише за себе, а ЗА НЕПІСЕ. Ця думка невпинно зростала в бридкому Мак-Таґґартовому мозку. Не минало й дня, щоб керівник факторії не думав про Вербу, не було такої ночі, коли не уявляв її обличчя.