Увесь тиждень, доки вирувала хуртовина, він ні ріски в роті не мав. Чотири сніжні дні дув сильний вітер зі страшною сніговією, за ними настали три дні холоднечі, коли кожне живе створіння лишалось у своїх теплих пристанищах у снігу. Навіть птахи, і ті позаривалися. Можна було б вільно пройтися спинами карібу й лосів і навіть не помітити цього. У найхолодніший час Барі й собі шукав прихистку, але не дозволяв снігові покривати себе з головою.

Кожен мисливець від Гудзонової затоки й аж до самої Атабаски знає, що після такої великої хуртовини зголоднілі смухаті звірі сновигатимуть по всіх усюдах у пошуках їжі, тож із їхніх самоловів і пасток саме в цей час найбільша в році користь. Дехто з них уже на шостий день ішов до своїх ліній пасток; хтось на сьомий; інші на восьмий. Щодо Буша Мак-Таґґарта, то він поїхав лінією П’єра Есташа, що була його власністю на цей мисливський сезон, на сьомий день. Йому знадобилися два дні, щоб познаходити «будинки з пастками», відкопати їх зі снігу, знову налагодити закляпнуті пастки й змінити в них принади. На третій день він повернувся назад у Лак-Бейн.

Саме цього дня Барі дійшов до хижки на далекому кінці цієї ж лінії. Біля неї на снігу були ще свіжі Мак-Таґґартові сліди, і щойно Барі обнюхав їх, як кожна краплина його крові, здавалося, раптом завирувала, а самого його охопило дивне хвилювання. Півхвилини зайняло, щоб ототожнити цей свіжий запах із давніми подіями, і коли це сталося, з вовчукових грудей почало підніматися глухе й похмуре гарчання. Довго стояв він після цього чорною скелею в снігу, спостерігаючи за хижкою.

Згодом Барі почав повільно кружляти навколо хижки, підходячи до неї все ближче, аж доки нарешті дістався її порога й став його обнюхувати. Зсередини не чулося жодного звуку чи запаху, що могли б свідчити про присутність там життя, але вовчук був упевнений, що тут пахло саме Мак-Таґґартом. Потім він поглянув на сніжну пустелю вздовж лінії пасток, що вела до Лак-Бейна, затремтівши всім тілом, кожним м’язом, і заскавулів.

Усе чіткіше поставало в його пам’яті давно пережите: бій у хижці, Непісе, дике переслідування засніженим лісом аж до краю прірви й навіть той далекий спогад про те, як Мак-Таґґарт зловив його в сильце для зайця. У його витті чулася неймовірна туга, якесь передчуття. Запах на снігу належав тому, кого Барі ненавидів і хотів убити, а зовсім не тому, кого любив. Лише за мить природа навчила його розрізняти значення асоціацій, лише за малу мить — а тоді все зникло. Виття припинилося, а на його місце знову прийшов той лиховісний рик.