— Ти ж малий чортяка, — й усмішка знов осяяла Джимове лице. — От же малий чортяка!

Ці слова для Барі були першим виявом ласки, відколи він утратив Непісе й П’єро. Вовчук опустив голову на сніг, і Карвел побачив, як повільно з неї стікає кров.

— Малий чортяка! — повторив він.

Не відчуваючи ні краплини страху, чоловік сміливо поклав руку Барі на голову. З усього було видно, що він щиро співчуває собаці. Торкнувшись голови звіра, він по-братськи став її гладити, а тоді повільно, дуже-дуже обережно дістався рукою пастки, що стискала передню лапу. Своїм напівзатуманеним розумом пес намагався зрозуміти, що відбувається, аж раптом відчув, як ослабла хапка сталевих щелеп самолова, і він міг витягти з них свою скалічену лапу, а тоді зробив те, чого не робив жодній живій істоті, крім Непісе: швидко висунув гарячого язика й лише один раз лизнув Карвелу пальці. Чоловік засміявся. Своїми сильними руками він порозкривав й інші самолови. Нарешті Барі був повністю вільний.

Певний час він лежав нерухомо, утупившись очима в людину. Карвел сів на покритий снігом березовий пеньок і почав набивати люльку тютюном. Барі дивився, як чоловік її розкурював, а тоді з несподіваним для себе зацікавленням став розглядати клуби синявого диму, що його Джим випускав з рота. Чоловік сидів від Барі недалеко, увесь час йому привітно усміхаючись.

— Не мордуйся й заспокойся, старий, — піддав духу він. — Усі кістки цілі. Просто прим’яті трішки. Мо’, нам уже краще забиратися звідси?

Чоловік повернув обличчя в бік Лак-Бейна, і в його свідомості затаїлася підозра, що Мак-Таґґарт міг скоро повернутися сюди. Можливо, така ж підозра зародилась і в голові Барі, бо коли Карвел глянув на нього знову, той уже стояв на ногах, злегка похитуючись і намагаючись відновити рівновагу. Раптом подорожанин зняв із себе ранця, розщібнув його, засунув туди руку й витяг шматок свіжого сирого м’яса.

— Свіжина, уполював цього ранку, — пояснив він Барі. — Молодесенький лось, ніжний, як куріпка. Найсмачніша — вирізка між ребрами. Спробуй-но!

Він кинув його Барі. Не було двозначності в прийнятті цього шматка. Вовчук був дуже голодний, і це м’ясо кинув йому друг. Він занурив свої зуби в шматок, і новий вогонь раптово з’явився в його крові під час тієї трапези, але ненадовго. Карвел переставив ранець. Він піднявся на ноги, узяв рушницю, надягнув снігоступи та повернувся в північний напрямок.

— Гайда, хлопчику, нам час уже в дорогу, — промовив Карвел так, наче ці двоє давно вже подорожували разом.

У цьому запрошенні, певно, відчувалася легка командна нотка, і це трохи збентежило Барі. Понад тридцять секунд він стояв нерухомо, пильно дивлячись на Карвела, що вже йшов, широко ступаючи, на північ. Раптом Барі почав судомно дриґати тілом. Він повернув голову в бік Лак-Бейна, тоді знову подивився на свого рятівника й дуже-дуже тихо заскавчав. Чоловік тим часом уже майже зайшов у густу смеречину, та зупинився й озирнувся на Барі.