З темряви долинало хиже клацання зубів. Слухати це було несила. Карвел мимоволі потягнувся до револьвера, що висів у нього на поясі, кинувши рушницю прямо на сніг. Тримаючи револьвера перед собою, чоловік ринув прямо в темряву, видаючи такий дикий крик, що його можна було почути за милю звідси. Несамовито волаючи й постійно стріляючи з кольта, він кинувся на жахливу масу чудовиськ. Пролунало вісім пострілів, а тоді — порожнє металічне клацання, що й змусило Карвела припинити кричати й відступити до вогнища. Засапаний, він став прислухатися. Джим більше не бачив у темряві очей, не чув руху метушливих тіл. Раптовість і шаленство його нападу сполохали вовчу зграю. Але що із собакою? Аж от Карвел розчув його дихання, а за мить побачив, як чиясь тінь повільно ввійшла в освітлене коло. Це був Барі. Чоловік побіг до нього назустріч, схопив на руки й підніс до багаття.

Довго ще після цього Карвел запитально дивився на собаку. Тоді він перезарядив зброю, додав дров у багаття, дістав із ранця шматок тканини й перев’язав три-чотири найглибші рани на лапах Барі, не раз із подивом допитуючись:

— Ну, і на ‘кий біс тобі треба було туди лізти? Що ТИ з вовками не поділив?

Усю ніч Карвел не спав, бувши насторожі.

Пригода з вовками усунула залишки невпевненості, що могла ще були в стосунках між чоловіком і собакою. Чотири дні, повільно мандруючи на північний захід, Карвел доглядав за Барі так, наче няньчився з хворою дитиною. Через рани пес долав лише кілька миль за день. Барі добре розумів це, і в ньому зростала все сильніша любов до чоловіка, бо його руки були такі ж ніжні, як руки Верби, а від самого лише голосу він відчував безмежну прихильність. Вовчук більше не боявся чоловіка й тепер повністю йому довіряв. Карвел усе добре бачив і, зі свого боку, цінував це. Безмежна широчінь північної пустелі, де вони були лише вдвох, дали йому змогу краще придивитися до Барі, помітити навіть незначні деталі в його поведінці. Він зробив дуже цікаве відкриття. Щоразу, як пес зупинявся, то неодмінно повертав голову на південь. Коли вони ставали табором, то він лягав мордою саме в той бік, раз по раз нюшкуючи вітерець, що віяв звідти. Спочатку це здавалося йому цілком природним, адже, гадав Карвел, саме в тій стороні Барі звик полювати. Але вже за кілька днів чоловік почав помічати й інше. Що далі вони йшли на північ, то більше Барі обертався на південь, ставав усе занепокоєнішим, частіше й жалібніше скавулів. Він не виявляв ніяких намірів утекти від Карвела, але чоловік усе більше переконувався, що з полудневої сторони пес чує якийсь таємничий поклик.