Стара Нузак, якій бракувало половини зубів, у якої псувався зір, а холодними дощовими вечорами ломило кістки, все ж не втомилася радіти весняним змінам у долині. Подумки вона переносилася далеко за межі краю, де прокинулася з малям. За межі лісу, озера, річки й рівнини — до широких просторів, що були її домівкою. Вона вловлювала ледь чутний гуркіт водоспаду, якого не розпізнав Ніїва. Рокіт води, шепіт тисячі потічків і шелест вітру в кедрах і соснах долучалися до весняного оркестру.

Нарешті Нузак зітхнула, рикнула до Ніїви й почалапала скелями вниз до підніжжя кряжа.

Серед золотої долини було навіть тепліше, ніж на вершині кряжа. Нузак прямувала до низовини. Півдесятка рисовок здійнялися в небо, гучно ляскаючи крилами. Ніїва стривожився. Та Нузак не звернула уваги. Завищала гагара на знак протесту проти тихої появи Нузак. Пронизливі крики пташки не стихали, і шерсть на спині Ніїви стала дибки. Проте Нузак цього не зауважила. Ніїва спостерігав і не зводив із матері очей; інстинкт підказав бути напоготові й тікати, щойно Нузак дасть сигнал. У маленькій голівці швидко формувалося уявлення про матір як про найдивовижнішу істоту. Вочевидь, вона була найбільшим створінням серед тих, що трималися на лапах і рухалися. Коли ведмеді перейшли болото, Ніїва ось уже дві хвилини був абсолютно переконаним у цьому. Аж раптом… Хтось фиркнув, тріск у папороті, якесь велике створіння чалапало по трясовині… Повз них промчав величезний лось, учетверо більший за Нузак. Очі Ніїви полізли на лоба. Та Нузак ЗНОВУ не ЗВЕРНУЛА УВАГИ!

Ніїва наморщив маленького носика й загарчав, так само як гарчав на вуха і шерсть Нузак, що бентежили його в чорній печері. Малого осяяло: він може рикати на все, що заманеться — навіть на велике і страшне. Бо від його матері Нузак усі тікають.

Того дня, сповненого чудернацьких відкриттів, Ніїва щогодини впевнювався в тому, що мама — непереможна володарка нового, залитого сонцем світу.

Стара Нузак була турботливою матір’ю, яка за життя виростила 15 чи 18 ведмежат. Вона знала, що перша вилазка мала бути короткою, доки слабенькі лапки Ніїви не зміцніли. Ведмеді пройшли трохи далі за болото, до сосон. Одне з дерев Нузак пошкрябала кігтями, і вони поласували соковитою в’язкою речовиною з-під кори. Ніїві сподобався десерт, що смакував ліпше за бульби й корінці. Він спробував і собі випорпати смакоту. До полудня Нузак набила черево донесхочу, та й у Ніїви, котрий ласував маминим молоком і куштував то одне, то друге, округлилося пузо. Вибравши місце для спочинку — велику білу скелю, яка нагрілася на сонці, як пічка, — лежебока Нузак задрімала. Тим часом Ніїва подався на пошуки пригод і стикнувся ніс до носа з грізним жуком.