Стоячи під зоряним небом, Мак-Таґґарт підкорився першому інстинкту лісовика й повернувся лицем до вітру. Він більше не кликав Непісе, а поспіхом подався через галявину. Вона була десь в іншому місці, десь там, спала поблизу багаття. Від самої думки про це керівник факторії тихо засміявся. Він підійшов до краю лісу. Щасливим випадком вийшов прямо на зарослу стежку й попростував нею, а запах диму ставав усе відчутнішим.

Той же інстинкт лісовика змусив його пересуватися з великою обачністю. Інстинкт і незвичайна тиша ночі. Під його ногами не зламалася жодна гілка. Він розсовував кущі так, що вони не видавали ні найменшого звуку. Коли ж нарешті дійшов до невеликого лугу, де все ще кучерявився догори димок від багаття, що його розклав був Карвел, то зробив це так обережно, що не розбудив навіть Барі. Можливо, глибоко всередині він усе ще чогось остерігався, а може, просто хотів застати Непісе, поки та спала. Обриси вігвама змусили його серце забитися частіше. Було видно, мов удень. Мак-Таґґарт, стоячи в місячному сяйві, побачив, як зовні вігвама висіло на мотузці кілька жіночих речей. Він підійшов ближче, крадучись м’яко й тихо, немов той лис. Тримаючи рукою полотняні двері вігвама, чоловік на хвилину завмер і прислухався. Він міг чути її дихання. На деяку мить його обличчя повернулося так, що місячне сяйво вдарило в очі. Вони горіли божевільним вогнем. Тоді дуже тихо він відкинув убік полотно, звільнивши прохід.

Барі, що лежав за десять кроків від куреня, у глибокій тіні ялівцю, прокинувся. Та зовсім не звук розбудив його. Мабуть, це був запах. Спочатку зарухалися ніздрі, а за кілька секунд його очі видивилися зігнуту постать людини, яка стояла біля дверей вігвама. Він знав, що це був не Карвел. Старий знайомих запах — запах двоногого чудовиська — наповнив його ніздрі, немов огидна отрута. Пес схопився на ноги й оголив довгі ікла. Мак-Таґґарт зник. Потім із вігвама почулися звуки: раптовий рух тіл, наляканий вигук людини, що прокинулася, а тоді крик, низький, наполовину задушливий, наляканий крик. Відповідаючи на цей зойк, Барі миттю вискочив з-під ялиці, і з його горла вирвався звук, що ніс у собі смертельні ноти.

На краю смерекової хащі Карвел неспокійно заворушився. Дивні звуки розбудили його, однак через утому він перше прийняв їх за сни. Нарешті чоловік прокинувся, і тоді з несподіваним жахом підірвався на ноги й поквапився у напрямку вігвама. Непісе була на лугу й кликала його: «МСЬЄ ДЖИМЕ… МСЬЄ… ДЖИМЕ… МСЬЄ ДЖИМЕ…» Вона стояла там бліда, ледь тримаючись на ногах. Її очі блищали, немов зорі, і коли вона побачила Карвела, то кинулася до нього з розпростертими обіймами, гірко плачучи.