Вона сиділа в сяйві багаття, злегка нахилившись до полум’я, і її дивоглядне волосся відбивало м’яке сяяння вогню. Карвел не рухався весь час, доки дівчина була в цій позі. Здавалося, він навіть затамував подих. Очі його загорялися все яскравіше, і в них читалася шана чоловіка перед жінкою. Раптом Непісе обернулась і спіймала його погляд перед тим, як він устиг його відвести. Дівчина нічого не приховувала у своїх очах. Як і її обличчя, вони поломеніли новою надією й новою радістю. Біля її ніг лежав Барі, уважно спостерігаючи за ними. Карвел сів поряд із Непісе на березову колоду, узяв у руку одну з її кіс і, переминаючи її, почав говорити:

— Завтра чи позавтра я збираюся в Лак-Бейн, — у досі ласкавому голосі почулася різка нотка. — І я не повернуся, доки… доки не вб’ю його.

Верба втупилась у багаття. Певний час тривала повна тиша, лише вряди-годи чулося потріскування вогню, і серед цього мовчання Карвел знай занурював пальці в шовкові пасма волосся Непісе. Думки раптом повернули його в минуле. Який же шанс він проґавив того дня на лінії пасток, коли зустрів Буша Мак-Таґґарта! Якби ж він тільки знав! Його щелепи міцно стиснулися, і чоловік побачив у червоному гарячому вогнищі видиво того дня, коли керівник факторії з Лак-Бейна вбив П’єро. Дівчина розповіла йому, що сталося. Вона повідала про свою втечу, про падіння в крижаний потік в ущелині, де вона розраховувала знайти неминучу смерть, про свій чудесний порятунок із води і про те, як вона опинилася в старого беззубого індіанця Тубоа з племені крі, що з жалощів дозволив їй полювати на його мисливських угіддях. Карвел внутрішньо переживав трагедію й жах тієї моторошної години, коли для Верби назавжди зникло сонце. У полум’ї вогнища він начебто бачив старого вірного Тубоа, коли той, зібравшись із останніми силами, багато миль ніс Непісе на собі від самої ущелини й аж до своєї хижки. Він уловив у багатті мінливі видіння довгих тижнів, що минули в тій хижці, тижнів голоду й нестерпних морозів, коли життя Верби висіло на волосині. А як випали глибокі сніги, Тубоа раптом помер. Карвел міцно стиснув пальці в пасмах волосся Верби. З його грудей вирвався глибокий подих, і тоді він, невідступно дивлячись у вогонь, твердо промовив:

— У Лак-Бейн я піду завтра ж.

Якусь хвилю Непісе нічого не відповідала, також дивлячись на вогонь, а тоді промовила:

— Тубоа теж збирався його вбити, навесні, коли він міг би подорожувати. Коли мій рятівник помер, я вирішила зробити це сама. Тож я прихопила із собою рушницю Тубоа. Я зарядила її тільки… учора. І… мсьє Джиме… — тут вона глянула на нього з переможно-радісним блиском в очах, раптом перейшовши майже на шепіт: — Ви не підете в Лак-Бейн. Я ВЖЕ ПОСЛАЛА ТУДИ ГІНЦЯ.