— Гінця?

— Так, мсьє Джиме, гінця. Два дні тому через нього я передала Мак-Таґґартові на словах, що я знову тут, у себе… чекаю його… і готова стати його дружиною. У-у, він прийде, мсьє Джиме… він прилетить. І ви не повинні його вбивати. Non! — вона усміхнулася, і Карвелове серце забилось, як барабан. — Рушниця заряджена. Стрілятиму я.

— Два дні тому, — сказав Карвел. — А з Лак-Бейна сюди…

— Він буде тут завтра, — відповіла Непісе. — Завтра, як сонце котитиметься до обрію, ступить на галявину. Я це знаю. Моя кров бушує в жилах увесь день. Завтра… Завтра… Він прилетить сюди, мсьє Джиме. Так, прилетить, як на крилах.

Карвел низько схилив голову. Він підніс її м’які локони до своїх губ. Верба знову повернула голову до вогню, тож не могла бачити, що робить чоловік. Але вона могла ВІДЧУВАТИ — і душа її забилася, як крила птаха.

— Мсьє Джиме, — самими губами промовила вона.

Її подих, трепет дівочих вуст був такий м’який, що Карвел уже не чув ні звуку.

Якби старий Тубоа був там тієї ночі, можливо, він прочитав би дивні застереження в шепоті вітру, що раз по раз тихо гойдав верхівки дерев. Це була дивовижна ніч. Ніч, коли червоні боги тихо шепочуться між собою, урочиста ніч, коли навіть найтемніші тіні й найвищі зорі, здавалося, дрижали від їхніх розмов. Цілком імовірно, що старий Тубоа у свої дев’яносто років не запідозрив би нічого такого, чого не передбачив би, попри свої молодість і довірливість, Карвел. Завтра… він прийде завтра! Верба казала це так радісно. Але старий Тубоа, прислухавшись до шепоту дерев, міг би спитати: «А ЧОМУ НЕ СЬОГОДНІ ВНОЧІ?»

Була північ, коли великий місяць зійшов над лісовим лугом, розсіваючи по ньому срібло й сон. У вігвамі спала Верба. У тіні ялицевого гілля спиною до багаття почивав Барі, а ще далі на краю смерекових заростей спав Карвел. Собака й чоловік дуже потомилися, адже цілий день були на ногах, тож від утоми не чули ані звуку.

Утім вони не подорожували так далеко й так швидко, як Буш Мак-Таґґарт. Від сходу сонця й до півночі, коли вийшов на галявину, де була колись хижка П’єро, цей чоловік подолав сорок миль. Двічі, стоячи на краю лісу, він кликав Непісе й тепер, не діставши від неї відповіді, просто стояв під місячним сяйвом і прислухався. Верба мала бути тут, вона повинна його чекати. Керівник факторії зморився, але виснаження не могло погасити вогонь, що палав у його жилах. Це полум’я пекло його увесь день, а тепер, коли Мак-Таґґарт був так близько від свого щастя, від своєї перемоги, давня пристрасть завирувала з новою силою, ніби його жилами потекло розкішне вино. Десь тут, десь зовсім недалеко звідси ЙОГО ЧЕКАЛА НЕПІСЕ. Чоловік укотре покликав її, і знову відповіді не було. Він усе слухав і слухав, затамувавши подих, а серце тим часом шалено калатало. Тоді в повітрі відчув далекий слабкий запах диму.