Барліг, який прихистив маму і дитя, був печерою на вершечку високого гірського кряжа. Із лисої височини Ніїва вперше глянув униз на долину. Його очі звикли до печерного мороку, тому на якусь мить малого засліпило. Він спершу почув звуки, вдихнув запахи і відчув природу, а тоді — побачив. Нузак тішилася теплом і сонячними променями, які прийшли на зміну холоду й темряві, довго вдихала свіже повітря й оглядала простори.

Весна вже два тижні змінювала все навкруги, творила дива у прекрасному північному краї, що лежав між коліном річки Джексон і річкою Шаматава й простягнувся між озером Ґодс на півночі й річкою Черчил на півдні.

Це був дивовижний світ. Із гостроверхої скелі ведмеді дивилися на море сонячного світла, де проступали поодинокі острівці білого снігу, втрамбовані зимовими вітрами. Гірський кряж, що був ведмежою домівкою, здіймався високо над долиною. Зусібіч, скільки могло охопити людське око, до них поблискували синьо-чорні ділянки лісу, досі скуті кригою озéра, осяяні сонцем ручаї, струмки й острівці, що зеленілися. Пахощі землі лоскотали ніс, підкрадалися до ніздрів Нузак, тонізуючи й живлячи тіло. Десь там, унизу, земля оживала. Бруньки тополь бубнявіли й от-от мали вибухнути зеленню; пробивалися ніжні паростки трави; камасія наливалася соком; додекатеон, еритроній собачий зуб і клейтонія тягнулися до сонечка, запрошуючи Нузак і Ніїву до весняного свята.

Нузак насолоджувалася пахощами зі знанням справи, бо мала за плечима 20 років ведмежого життя. П’янкий аромат кедрів і сосон; солодкий запах вологих паростків водяних лілій і квітів, що проростали на відталій низовині біля підніжжя кряжа… Посеред запашної краси переважав найсильніший запах — запах життя!

Захоплений Ніїва теж тішився пахощами. Маленьке тіло ведмедика тремтіло і вперше сповнювалося захватом і любов’ю до життя. Щойно його огортав морок — і ось він у дивовижному краї, досі не баченому навіть у снах. За кілька хвилин Природа встигла попрацювати. Ніїва ще нічого не знав, але в ньому пробуджувалися інстинкти. Він усвідомив, що це ЙОГО світ, що сонце і тепло — для нього, що пахощі землі — його принадна спадщина. Він зморщив маленького коричневого носика і глибоко вдихнув: різкий аромат п’янкого безмежного світу вдарив у ніздрі.

Ніїва прислухався, нашорошив гострі вушка і почув, як, пробуджуючись, гуде земля. Здавалося, виспівували навіть корінці. Зігрітою сонцем долиною лилася тиха музика і шепіт безтурботної природи — не займаної людиною. Звідусіль дзюрчала вода. Ніїва безпомильно вловлював звуки життя: цвірінькали скельні горобці, заливалися співом чорноволі дрозди на болоті, пронизливо виспівувала канадська кукша — пташка неймовірного забарвлення, яка саме шукала місця для гнізда поміж пухнастого хвойного віття. Раптом над головою ведмежати повітря розітнув зойк, що змусив малого здригнутися. Інстинкт підказав, що це звук небезпеки. Нузак глянула вгору і побачила тінь орла Упіска, який ширяв між Сонцем і Землею. Ніїва теж завважив тінь і притулився до матері.