Якось опівдні вони нарешті дісталися річки. Ніїва був таким виснаженим, що ніяк не міг видряпатися на сосну, куди мати відправила його на перепочинок. Відшукавши зручну розгілку, він швидко заснув, а Нузак тим часом подалася рибалити.

Струмок кишів чукучанами, які після нересту потрапляли в пастку на мілководді, тож за годину Нузак наловила цілу купу риби. Коли Ніїва виліз із колиски й спустився, вже майже смеркало. На ведмедика чекав «святковий стіл», де встигла порозкошувати Нузак. Материне пузо скидалося на велику діжку. Ніїва вперше ласував рибою, і впродовж наступного тижня тішився рибним раєм. Риба була його сніданком, обідом і вечерею, а, наївшись досхочу, він валявся в рибі. Нузак теж набивала черево так, що могла лопнути. Куди б не подалися ведмеді, їх супроводжували рибні пахощі — з дня у день міцніші. Що дужче пахтіло, то більше тішилися Ніїва з матір’ю. Малий ріс, мов на дріжджах. За тиждень він набрав три фунти. Ведмежа вже повністю відмовилося від материного молока, бо в старенької Нузак його меншало й трапези ставали суцільним розчаруванням.

Увечері восьмого дня Ніїва з матір’ю вляглися спати на порослий травою пагорб досить рано, відразу після денного «бенкету». Нузак була найщасливішою старою ведмедицею північного краю. Жодних проблем із пошуками їжі, адже поруч річка, де поживи завжди вдосталь. До того ж інші ведмеді не претендували на річкові скарби, і все добро належало ведмедиці з дитям. Нузак марилося їхнє безтурботне полювання, що триватиме, доки в середині літа не спустіють водойми або доки не достигнуть ягоди. Щасливий маленький гурман Ніїва мріяв разом із матір’ю.

Того ж таки дня, коли сонце сідало за горизонт, з’явилася людина. Чоловік навкарачки вивчав вологу ділянку на піску за п’ять-шість миль від річки. Він засукав рукави, оголивши брудні руки до ліктів. На ньому не було капелюха, і вечірній вітерець куйовдив біляве розкошлане волосся, яке чоловік обрізав мисливським ножем ще дев’ять місяців тому.

З одного боку в чоловіка теліпалася бляшанка, а з другого — непоказне, але неймовірно приязне щеня. Воно народилося від батька-гончака з гір Маккензі й матері ердельтер’єр-шпіц. Цуценя дивилося на людину зі щирим захопленням.

Жодна сила у світі не могла зробити щенятка, в якому змішалися такі різні породи, чимось більше за «просто пса». Його лежачий на піску хвіст був довгим, тонким і вузлуватим; лапи скидалися на ступні огрядного хлопчини й на маленькі боксерські рукавички; голова була втричі більшою як для песика таких габаритів. Ніби на довершення шедевра Природи песик утратив половинку вуха внаслідок однієї пригоди. Спостерігаючи за господарем, цікаве цуценя настовбурчило напіввухо, що здавалося наелектризованим, а друге вдвічі довше вушко запитливо схилило. Голову, лапи й хвіст песик успадкував від гончака з гір Маккензі, а вуха й худорляве тіло сформувалися в результаті боротьби між генами ердельтер’єра й генами шпіца. На цьому незграбному етапі розвитку тварина виглядала, як найголовніший пес за межами міської цивілізації.