Він ніби вимолював прощення. Але тепер треба було дещо зробити. Челонер тихо-тихо, рухаючись за напрямком вітру, — так, щоб Ніїва не почув, — підкрався до ведмедика ззаду. Коли Ніїва нарешті відчув небезпеку, мисливець був уже за десять футів, і втікати було надто пізно. Челонер схопив із блискавичною швидкістю малого, перш ніж той устиг зіскочити зі спини матері, а тоді запхав у мішок.

За все життя Челонеру не доводилося переживати такого напруження, як у наступні п’ять хвилин. Попри горе і страх, дика войовнича кров старого Сумінітика заграла в жилах Ніїви. Він дряпався кігтями, кусався, бився й ревів. На ці п’ять хвилин він обернувся на п’ять бісенят в одному тілі. Коли Челонер нарешті обв’язав шию Ніїви мотузкою і товстеньке ведмежатко опинилося в мішку, руки мисливця були подерті й пошкоджені в багатьох місцях.

У мішку Ніїва продовжував борсатися, аж поки не втомився. Челонер тим часом знімав шкуру з Нузак і вирізав необхідне м’ясо й жир. Очі мисливця заблищали — шкура ведмедиці була дивовижною. Він загорнув у неї м’ясо й жир, а паку зв’язав шворкою з сириці. Потім причепив до нього свої плечові ремені. Зігнувшись під тягарем важезної туші, що тягнула на добрих шістдесят фунтів, чоловік прихопив рушницю і… Ніїву. Вийшов із лісу він по обіді, а дістався до табору десь перед заходом сонця. На кожному кроці Челонера Ніїва боровся, як спартанець, майже до кінця шляху.

Зрештою він принишк у мішку і майже не подавав ознак життя. Навіть коли підскочив Мікі й підозріло обнюхав ведмежу в’язницю, Ніїва не протестував. Усі запахи тепер змішалися, та й звуків він теж не розрізняв. Челонер геть знесилів. Кожен його мускул, кожну кісточку пронизував біль. Одначе спітніле брудне обличчя мисливця задоволено світилося.

— Ет, який ти відважний, чортеня мале, — сказав Челонер, розглядаючи в’ялий комочок у мішку й уперше за день набиваючи люльку. — Відважний, кажу тобі, чортенятко!

Він прив’язав кінець зашморга Ніїви до деревця й обережно розкрив мішок. Тоді викотив ведмежатко на землю й відступив. На той час Ніїва вже був готовим до перемир’я з Челонером. Та, викотившись із мішка, засліплене яскравим світлом ведмежатко побачило не його, а Мікі! Охоплений цікавістю Мікі незграбно виробляв захоплені викрутаси і, вочевидь, мав намір обнюхати новенького.

Оченята Ніїви заблищали. Що це за клаповухе одоробало? Мабуть, дитинча того страховиська — ворога! Що означають дикі конвульсії й метляння хвостом невідомої істоти? Виклик на битву? Певно, що так. Що ж, принаймні це створіння мого зросту… Ще мить — і Ніїва, максимально натягнувши мотузку, накинувся на щеня. Мікі, який щойно весело й щиро пропонував дружбу, повалився на спину. Він дриґав кумедними лапками в повітрі і відчайдушно кликав на допомогу. У скавчанні, що порушило вечірній спокій і тишу дикої природи, звучало невимовне горе.