Уперше за кілька хвилин господар заговорив, і Мікі затрусився всім тілом, від носа до хвоста, втішений тим, що слова звернені безпосередньо до нього:

— Сліди ведмедиці й ведмежати. У цьому я певен так само, як у тому, що ти, Мікі, народився тиждень тому, — мовив чоловік. — Якщо я щось тямлю у ведмедях, вони сьогодні були тут!

Він підвівся, глянув на тіні на краю лісу й набрав у баклажку води. Останні промені сонця осявали його обличчя — обличчя сильної, впевненої людини, яка вміє радіти життю. Тієї миті обличчя пашіло завзяттям, очі блищали, як залитий сонцем ліс, і чоловік сказав:

— Гей, Мікі, ходімо до Дівчинки, кумедне ти щеня. Простакуватого, приязного симпатягу вона точно полюбить. Це моя сестра, щоб ти знав. Якби ж то принести їй ще те ведмежа…

Насвистуючи з баклажкою в руці, він повернувся й попрямував у бік узлісся за сотню ярдів[30].

За ним почимчикував Мікі.

Челонера щойно призначили агентом компанії «Ґрейт Гадсонс Бей». Він розтаборився на березі озера, що в гирлі річки. Скромний табір складався з пошарпаного намету, ще більше пошарпаного човника й елементарного оснащення. Тому, хто знається на лісових мандрах, речі, що виблискували у передвечірньому сонці, могли багато розказати про власника. Це було спорядження людини, яка поверталася з залишками пожитків після відважної мандрівки на край світу. Челонер прив’язався до манаття, як до вірних друзів, що протягом року служили йому в нерівній боротьбі з природою. Човен був пошарпаний і покоцаний; почорнілий від диму й негоди намет набув бурого кольору; а діряві мішки були майже порожніми.

Коли чоловік із Мікі повернулися, на маленькому вогнищі потріскувала їжа в сковорідці й казанку, а на потертому, заяложеному рефлекторі рум’янився хлібець, замішаний із борошна й води. У казанку варилася кава, а на пательні смажилася риба.

Мікі присів на задні лапи, вдихаючи рибні пахощі. Він уже збагнув, що, зачувши їх, слід готуватися попоїсти. Блискучими голодними очима песик водив за рухами Челонера, зайнятого куховарством, і на кожне третє чи четверте хекання облизувався й ковтав слину. Власне так Мікі й отримав ім’я. Малий був вічно голодним: судячи з усього, шлунок у нього був завжди порожнім, хай би скільки він з’їдав. Тому Челонер і назвав його «Мікі», що місцевою говіркою означає «барабан» — порожній, як пузо пса.

Наївшись риби й хліба, Челонер запалив люльку й почав міркувати вголос:

— Завтра піду шукати ведмедя, — сказав він.

Згорнувшись клубочком поблизу багаття, яке дотлівало, Мікі вильнув хвостом на знак того, що уважно слухає.