— Порадую Дівчинку такою парочкою — песиком і ведмедиком. І так буду її лоскотати, що аж!

Мікі активніше заметляв хвостом, мовляв: «Гаразд-гаразд».

— Уявляєш, — вів далі Челонер, вдивляючись у далечінь над головою Мікі, — минуло 14 місяців, і от нарешті ми йдемо додому. Я буду дресирувати тебе й ведмежа для моєї сестрички. Як тобі таке? Ти ж, мале чортеня, не знаєш, яка вона! Інакше ти не лежав би зараз отак нерухомо й не витріщався на мене! У твою дурну голову не вкладається, яка вона гарна. Бачив сьогодні захід сонця? От вона ще гарніша, бо то ж моя сестра. Тобі є що сказати, Мікі? Ні? Ну то ходімо помолимося й завалимося спати!

Челонер підвівся і з хрускотом потягнувся. Він почувався сильним і живим.

Мікі, що досі вихляв хвостом, теж звівся на незграбні лапки й пішов за господарем до захистку.

Удосвіта похмурого літнього ранку Челонер знову розпалив багаття. Трохи згодом прокинувся Мікі; господар обв’язав йому шию потертою мотузкою від намету, другий кінець якої закріпив на молодому деревці. Іншу мотузку такої ж довжини Челонер прив’язав із обох боків до мішка, щоб нести його, як мисливську торбу. Коли рожеве сонячне сяйво почало заливати землю, він був готовим до пошуків Ніїви з матір’ю. Мікі сумно заскавчав, збагнувши, що його залишили. Челонер обернувся й побачив, як цуценя смикається й вовтузиться на кінці мотузки, як лялька-маріонетка. Чоловік пройшов уже чверть милі вздовж річки, а й досі чув жалісні протести Мікі.

Челонер замислив справу не для особистої втіхи й не лише для того, щоби взяти ведмежа до пари щеняті. Йому потрібне було м’ясо (ведмежатина на початку сезону мала бути доброю), а найголовніше — жир. Піймавши ведмедя, він заощадив би купу часу наприкінці шляху до цивілізації.

О восьмій годині він знайшов перші свіжі сліди Нузак і Ніїви. На цьому місці Нузак рибалила чотири або п’ять днів тому. Вчора ведмеді повернулися сюди, щоб поласувати «в’яленими» рештками наїдків. Челонер був у захваті. Він не сумнівався, що знайде сімейку десь неподалік на річці. Вітер допомагав, і він став просуватися обережніше, тримаючи рушницю напоготові. Протягом години чоловік тихо й невпинно простував, пантруючи за кожним звуком і рухом попереду. Час від часу він облизував палець і перевіряв напрямок вітру. Зрештою людські хитрощі не знадобилися. Усе складалося на користь Челонера.

У розлогому видолинку, де річка розтікалася на десятки маленьких потічків і вода струменіла кам’янистим дном між піщаними бережками, Ніїва з матір’ю ліниво ловили раків на сніданок. Під променями сонця м’яка шерстка на спині Ніїви розпушилася, ніби в муркотливого котеняти. Йому подобалося, як чвакав пісок під лапами і як стрімкі потоки води билися об його тільце. Він тішився звуками довкола: диханням вітру, шепотом у верхівках сосон і кедрів, плюскотом води, виском гірських зайців, переспівами пташок, а понад усе — тихим буркотінням матері.