Посеред оповитої сонячним сяйвом долини Нузак раптом зачула небезпеку. Подув вітру приніс запах людини!

Ведмедиця вмить завмерла. Глибокий шрам на плечі, який вона дістала кілька років тому, не давав забути запах єдиного справді страшного ворога. Три літа поспіль загрозливий запах жодного разу не долинав до її нюху, і ведмедиця майже забула про його існування. Тепер це сталося так несподівано, що теплий і страхітливий запах, принесений вітром, майже паралізував ведмедицю.

Ніїва теж, здається, відчув страшну небезпеку. Малий стояв непорушно за 200 ярдів від Челонера і скидався на пеньок на тлі світлого піску. Ведмежа не відривало погляду від матері, а маленький чутливий носик намагався розпізнати загрозу в повітрі.

Тоді повітря розітнув звук, якого Ніїві ще не доводилося чути: «ба-бах», щось подібне до грому і водночас щось зовсім інше. Ведмежа побачило, як матір похитнулася й упала на передні лапи.

За мить Нузак підвелася й видихнула незнайоме для Ніїви «уфф» — то був сигнал для малого, що треба рятуватися.

Як усі матері, котрі пізнали прив’язаність і любов до дитини, Нузак перш за все тривожилася про Ніїву. Вона простягнула лапу й несподівано штовхнула його: Ніїва чимдуж помчав до найближчого укриття в лісі. Нузак — за ним. Пролунав другий постріл — біля голови ведмедиці просвистіло щось страшне, та вона не квапилася. Ведмедиця не відставала від Ніїви й підштовхувала його вперед, попри пекучий біль і гарячу рану в боці. Діставшись узлісся, вони почули третій постріл із рушниці Челонера; куля загналася в землю майже під лапами Нузак.

Ще трохи — і вони під укриттям лісу. Ніїва інстинктивно побіг у найгустіші зарості, а позаду бідолашна Нузак збирала останні сили, щоб надійно сховати маля. У голові старої ведмедиці затанцювали страхітливі тіні, погляд затуманювався, і вона майже нічого не бачила. Нузак розуміла, що її шлях закінчується. Позаду — 20 років життя, попереду — кілька останніх секунд. Вона зупинила Ніїву біля кедра з товстим стовбуром і, так само як багато разів раніше, наказала дряпатися на дерево. Наостанок вона пестливо лизнула мордочку маляти гарячим язиком. Потім обернулася, готова до останньої великої битви.

Нузак рушила просто на Челонера і зупинилася за 50 футів від кедра, очікуючи ворога. Голова ведмедиці похилилася, вона дихала натужно, в очах мерехтіло. Тяжко посапуючи, ведмедиця повалилася на землю, перекривши людині шлях до Ніїви. Можливо, перед її очима востаннє промайнули золоті місяці й осяйні сонечка, якими вона милувалася упродовж 20-ти років ведмежого життя; можливо, востаннє заграли солодкі музичні переливи весни зі старою, як світ, піснею життя. Тоді на ведмедицю зійшло ЩОСЬ благодатне й безболісне — остання нагорода за материнську відданість.