Лишившись на самоті під деревом, Ніїва сховався ще глибше. Із тимчасової фортеці визирала лише кругла голівка. Блискучими очиськами малий розглядав убивцю матері.

Подумки Ніїва знову переживав учорашню трагедію: залита сонцем, тепла річка, вони з мамою ловлять раків на сніданок, і ось приходить двоноге страховисько, лунає гуркіт дивного грому, втеча до лісу, а тоді кінець — мати йде назустріч ворогові. Однак цього ранку не смерть матері найбільше ятрила йому душу, а думки про те, що він сам не дав відсічі білій людині й лише відчайдушно борсався в чорному задушливому мішку, у якому його принесли до табору. Мисливець роздивився подряпини на руках, підійшов до Ніїви й усміхнувся так само приязно, як щойно до малого Мікі.

Ніїва блиснув очима.

— Я ж вибачився вчора, — сказав Челонер, звертаючись до ведмедика, як до людини.

Челонер був незвичайним мешканцем північного краю. Він вірив, що представники тваринного світу мають психологічні особливості, й переконався на власному досвіді, що у тварин, до яких ставишся й говориш по-людськи, зазвичай розвивається певний рівень розуміння. Далекий від науки Челонер називав це розумом.

— Я ж вибачився, — повторив він, присівши навпочіпки за ярд від сховку, звідки визирав обурений Ніїва. — Мені дуже-дуже шкода, що я вбив твою матір. Але нам було потрібне м’ясо й жир. Ми з Мікі хочемо подружитися з тобою. Ми візьмемо тебе з собою до Дівчинки. Якщо ти не зможеш полюбити її, тоді ти черстве й нечуйне створіння, яких світ не бачив, і не заслуговуєш на матір. Ви з Мікі будете братами. Його мама теж померла — від голоду, а це набагато гірше за смерть від кулі. Я знайшов Мікі так само, як тебе: він тулився до мертвої матері й завивав так, ніби його життя скінчилося. То вище носа, малий, давай потисну тобі лапу й будемо дружити!

Челонер простягнув руку. Ніїва не ворухнувся. Кілька хвилин тому він би загарчав і вищирився. Але тепер просто застиг, мов камінь. Така дивна тварина йому ще не здибалася. Учора двоноге створіння не зашкодило йому, щоправда, запроторило в мішок. Та й нині, судячи з усього, ворожих намірів створіння не мало. Ба більше, у голосі людини не вчувалося ані неприємних, ані загрозливих ноток. Ведмедик перевів погляд на Мікі. Песик просунув голову між колінами Челонера й здивовано розглядав Ніїву, ніби запитуючи: «Чому не вилазиш звідти? Гайда, допоможеш зі сніданком!»

Челонер наблизив руку до Ніїви, і ведмедик втиснувся в укриття так глибоко, що далі нікуди. І тут сталося диво. Двоногий звір торкнувся лапою ведмежої голівки. Тіло Ніїви пройняло дивне й незнайоме відчуття, проте боляче не було. Якби ведмежа не засіло під деревом, воно почало б дряпатися й кусатися, а так просто знову не зреагувало.