Челонер поволі просунув пальці до загривка Ніїви. Мікі збагнув, що то була важлива мить, й уважно спостерігав, не зводячи очей із ведмедика. Челонер ухопив Ніїву за загривок і виволік з-під дерева, тримаючи на витягнутій руці. Ніїва борсався, звивався й голосно ревів. Мікі, виявивши солідарність, і собі завив. Виття у два голоси стало нестерпним. За хвилю Челонер знов ув’язнив Ніїву в мішку, та цього разу лишив голову малечі назовні. Горловину мішка на шиї ведмедика він обв’язав мотузкою й надійно закріпив сирицевою шворкою. Таким робом три чверті Ніївиного тіла опинилися в мішковому полоні, а голова стирчала. Такий-от «ведмідь у мішку» замість «кота».

Не звертаючи уваги на протести ведмежати, Челонер зайнявся сніданком. Уперше ця справа видалася Мікі нецікавою, бо поруч був полонений ведмідь. Песик бігав навколо Ніїви, який дриґався й ревів, і марно пропонував дружню допомогу. Зрештою Ніїва заспокоївся, і Мікі всівся поруч із ним, обдаровуючи господаря серйозним, запитливим, ба навіть осудливим поглядом.

Сірі хмари розходилися, обіцяючи сонячний день. Челонер був готовий продовжити тривалу подорож на південь. Він підготував човен і речі, а Ніїву й Мікі лишив наостанок. На носі човна облаштував м’яке гніздечко зі шкури вбитої ведмедиці. Тоді покликав Мікі й обв’язав його шию мотузкою, а другий кінець закріпив на шиї Ніїви. Ось так ведмежа й цуценя опинилися в одній зв’язці завдовжки з ярд. Узявши кожного з малят за загривок, Челонер поніс їх у човен і поклав в облаштоване з Нузак гніздечко.

— Тепер, малята, добре поводьтеся, — наказав він. — Сьогодні нам доведеться подолати 40 миль, щоб надолужити час, який ми вчора втратили.

Човник рушив, коли в небі сходило сонечко.

Роздiл 5

Роздiл 5

Човник мчав рівною поверхнею озера, а з Ніївою тим часом щось трапилося. Ані Челонер, ані Мікі не завважили дивовижної зміни: ведмедик тремтів усім тілом. Його серце калатало так само сильно, як тоді, коли мати билася зі старим ведмедем. У Ніїви раптом з’явилась упевненість, що повертається все втрачене щастя, що все буде добре, БО ВІН ВІДЧУВ ЗАПАХ МАТЕРІ! Невдовзі малий виявив, що джерелом стійкого аромату є чорне хутро під лапами. Він розтягнувся на кругленькому животику, занурив носика в хутро і роздивлявся Челонера з-під лапок.

Він не міг збагнути, як то воно: ось сидить двоногий звір, змушує човен пливти, а ось Ніїва лежить на своїй матері, вона тепла й м’яка, але все одно мертва! Ведмежа не стрималося: із горла вирвалося скавучання — тихий жалісний поклик до НЕЇ! Мама не відповіла, тільки Мікі відгукнувся солідарним виттям: ланцюгова реакція, як у дітей. Ведмедиця не ворухнулася, не видала жодного звуку. Та й не видно було нічого, крім чорної пухнастої шкури — ані голови, ані задніх лап з великими лисими п’ятками, які Ніїва любив лоскотати, ані вух, які він звик кусати. Матері тут не було — лише чорна шкура і… ЗАПАХ.