Стіна між ними почала виростати через дещо сильніше за непорозуміння. Виявилося, що Мікі віддавав перевагу свіжому м’ясу, а от Ніїва — «залежаному». Від четвертого дня рештки туші почали гнити. П’ятого дня Мікі складно було пережовувати м’ясо, а шостого він уже зовсім не міг. Натомість для Ніїви гнильний душок зробив поживу ще смачнішою. На шостий день ведмедик на радощах вивалювався в гнилому м’ясі. Уночі Мікі вперше не зміг спати поруч із другом.

Кульмінація настала сьомого дня, коли сморід решток Агтіка став нестерпним. М’який червневий вітер розносив «пахощі» довкруж, приваблюючи мало не всіх місцевих ворон. Мікі, мов побита дворняга, посунувся вниз до струмка. Коли Ніїва спустився напитися води після сніданку, Мікі почув сморід і відійшов подалі. Агтік і Ніїва тепер майже не відрізнялися — хіба що перший непорушно лежав, а другий рухався. Від обох несло дохлятиною, й обидва добряче «відлежалися». Навіть ворони кружляли над Ніївою, дивуючись, чого він ходить, як живий.

Тієї ночі Мікі спав один під кущем на березі струмка. Він був голодним і самотнім. Уперше за стільки днів песик відчув незмірну велич і порожнечу світу. Він сумував за Ніївою. Він скавулів за ним у зоряну мовчазну ніч, що тягнулася нестерпно довго від заходу сонця до світанку. Сонце вже давно зійшло, коли Ніїва спустився зі схилу. Він добре поснідав, вивалявся у рештках карібу й смердів ще гірше, ніж раніше. Мікі знову спробував покликати його в мандри, та Ніїва волів лишатися й насолоджуватися маленьким щастям. Цього ранку йому не терпілося повернутися до здобичі. Учора він відлякував вороння, а сьогодні воно, здається, намагалося його обікрасти особливо завзято. Ніїва рикнув до Мікі і, втамувавши спрагу, поквапився нагору.

Його шлях пролягав повз каміння, за яким Мікі й Ніїва ховалися, коли спостерігали за битвою Магіґун із совами. Тому заради безпеки він завжди зупинявся на цьому місці й визирав з-за укриття, щоби перевірити, чи все гаразд. Цього разу його очікувала неприємність: туша Агтіка почорніла від хмари вороння. Какак’ю та його незліченна орда трупожерів розривали м’ясо, шумно розмахували крилами й кружляли над Агтіком, як навіжені. Ще одна чорна хмара літала в повітрі, кожний кущик і кожне деревце навкруги хилилися під тягарем ворон. Чорне, як ніч, пір’я виблискувало на сонці, ніби відполіроване. Ніїва ошелешено дивився. Він не боявся, адже не раз відганяв боягузливих злодіїв. Проте такої кількості вороняччя він ніколи не бачив. Під чорною хмарою не було видно м’яса. Навіть земля навколо туші почорніла.