Зі свого надійного сховку Ніїва роззирався довкола маленькими круглими оченятами, остерігаючись чергової небезпеки. Мікі обстежував поле битви. Понюхавши тіло сови, песик наблизився до туші Агтіка, а звідти пішов кривавим слідом вовчиці Магіґун, що вів у чагарники. Дорогою він натрапив на тіло Міспуна і далі вже не йшов, а повернувся до Ніїви. Ведмедик тим часом вирішив, що небезпека минула і можна вилазити з укриття.

Того дня Мікі довелося захищати їхнє м’ясо багато разів. Найбільше дошкуляли окаті цокотливі кукші, та й сойки теж. Двічі підкрадався хижий горностай у сірій шубці. Його червоні очі скидалися на гранатові зерна. Мікі накинувся на нього так люто, що втретє той уже не повертався. Ближче до півдня ворони внюхали чи уздріли мертву тушу, та й нумо кружляти над головами Ніїви й Мікі, сподіваючись, що ті нарешті підуть. Натомившись, вороння з обуреним карканням обсіло верхівки дерев на узліссі.

Тієї ночі вовки не повернулися до схилу. Дичини було вдосталь, і ситі вовки подалися на захід у пошуках свіжої здобичі. Кілька разів Ніїва й Мікі чули їхнє виття, але воно віддалялося.

Ведмедика й песика знову огорнула осяйна зоряна ніч. Вони вслухались і вдивлялися в темряву, час від часу провалюючись у сон. Щойно розвиднілося, малі ненажери заходилися набивати шлунки поживним м’ясним сніданком.

Старий кур’єр Макокі, розповідаючи цю історію, обов’язково згадав би про Милосердного Духа. Адже день за днем і ніч за ніччю Ніїва й Мікі, набиваючи шлунки м’ясом і кров’ю Агтіка, росли й ставали сильнішими. До четвертого дня Ніїва так роздобрів й округлився, що, певно, став більшим щонайменше вдвічі, відтоді як випав із човна. Мікі теж почав обростати плоттю. Тепер уже ребра не просвічувалися крізь шкуру. Грудна клітка розширилася, а лапи стали менш кістлявими й незграбними. Ретельно пережовуючи кістки Агтіка, Мікі зміцнив щелепи. Дорослішаючи, він дедалі менше цікавився іграми й дедалі більше відчував мисливський запал. Четвертої ночі до нього знову долинуло завивання вовків, що вийшли на полювання, в якому він почув дикі й манливі нотки.

Тим часом Ніїва ототожнював велике сите пузо з добрим гумором і щасливим життям. Доки було м’ясо, у нього не виникало спокуси полишати схил і долину. Двічі або тричі на день він спускався до струмка і щоранку та щопообіддя (надто перед заходом сонця) розважався, скочуючись зі схилу. Окрім того, він узяв за звичку дрімати після обіду на розгілці молодого деревця. Катання з гірки Мікі не цікавили й видавалися безглуздими, на дерево дертися він не міг, тому почав мандрувати підніжжям гірського кряжа. Він хотів, щоб Ніїва приєднувався до експедицій, тому, перш ніж піти, доконечно впрошував друга злізти з дерева або пропонував звернути зі шляху під час вилазки до струмка — єдиного й незмінного маршруту ведмедика. Однак упертість Ніїви не псувала дружніх стосунків. Мікі надто прив’язався до ведмедика, щоб сердитися. Та й якби дійшло до випробування й Ніїва подумав би, що Мікі не повернеться, то, без сумніву, пішов би за псом.