Мікі подався геть, однак щасливим переможцем не почувався. Він розправився з жертвою, та вбивство не принесло радості. Чотирилапого пса накрила туга, що звела з розуму не одного дволапого звіра. Навколо був величезний світ — проте для нього порожній. Мікі був ізгоєм, знемагав від самотності, потребував друга, а натомість усе живе боялося його або ненавиділо. Він був вигнанцем, нікому не потрібним звіром без друзів і домівки. Звісно, Мікі аж так не аналізував своїх нещасть, проте туга чорною хмарою лягала йому на серце.

Він не повернувся до вітролому. Натомість зупинився посеред долини, присів на задні лапи і вслухався в ніч. На небі одна за одною вигулькували зорі. Місяць зійшов цього вечора рано, освітивши ліс ніжним сяйвом. Мікі тужливо завив на великий червоний диск, що видавався сповненим життя. Трохи поблукав і вийшов до великого пустирища, де ніч була схожа на ясний день — пес добре бачив свою тінь, яка рухалася за ним, та й безліч інших тіней навкруги. Раптом нічний вітер приніс добре знайомий звук.

Звук долинув іздалеку і спершу був шепотом — відлунням дивних голосів, що летіли на крилах вітру. Певно, із сотню разів Мікі чув виття вовків. Після давнішньої зустрічі з вовчицею Магіґун, що лишила болючу рану на плечі, Мікі уникав шляхів, де вчувалося виття. Він навчив себе ненавидіти ці звуки. Одначе позбутися запалу, що викликав поклик крові, йому не вдалося. Цієї ночі виття притлумило і страхи, і ненависть. Десь неподалік було ТОВАРИСТВО. Там, звідки лунало виття, дико мчала зграя. Пари й трійки вовків були один одному ДРУЗЯМИ. Мікі затремтів усім тілом. Зустрічне виття вирвалося з його горла й перейшло у скавучання. Протягом наступної години віднесені вітром вовчі голоси стихли. Виючи на місяць, зграя подалася на захід, і тепер була досить далеко. Вовки пробігли неподалік від хатини метиса П’єро.

У П’єро гостював білий чоловік, який прямував до Форт-О’Ґод. Гість помітив, як П’єро перехрестився й забурмотів під ніс.

— Це скажена зграя, — пояснив господар. — Відтоді, як на небі зійшов молодик, пане, вовки стали КЕСКВАО (божевільними). У них вселився диявол.

П’єро прочинив двері хатини, щоб краще чути скажене виття хижаків, а коли обернувся, зачинивши за собою двері, вигляд мав переляканий.

— Час від часу в розпал зими вовки стають КЕСКВАО, — сказав він тремтячим голосом. — Три дні тому їх було 20, пане. Я бачив їх на власні очі й порахував сліди на снігу. А потім їх роздерли на шматки сильніші хижаки зграї. Чуєте, як вони скаженіють? Ви знаєте чому, пане? Поясніть мені, чому іноді в розпал зими вовки божеволіють. Адже нині їм не може бути зле від спеки чи зіпсованого м’яса. Еге ж? Запевеняю вас: це вовкулаки. Їхніми душами заволоділи злі духи, які не полишать їх, допоки не доконають. Знаєте, пане, вовки, які скаженіють у часи високих снігів, завжди гинуть. Отака дивина. ГИНУТЬ, та й по всьому!