Аж ось на його шляху трапилося дивовижне місце. Він подолав 20 миль у пошуках печери, а тоді ще 15, ба навіть 20, дорогою назад до вітролому, і раптом під лапами обвалився сніг. Мікі з’їхав униз. Оговтавшись, песик звівся на обморожені лапи й роззирнувся. Він опинився в укритті, облаштованому з соснових гілок у формі вігвама. У ніздрі вдарив стійкий ЗАПАХ М’ЯСА. Мікі понюхав землю, і знайшов м’ясну поживу, що лежала за фут від нього. Це був шмат замороженої туші карібу, настромлений на палицю. Не розмірковуючи, звідки їжа, Мікі жадібно на неї накинувся. Дивну появу шматка м’яса посеред замерзлого лісу міг пояснити Жак Ле Бо, який мешкав за вісім-десять миль на схід від цієї місцини. Мікі скотився в один із Жакових капканів і поїдав приманку.

М’яса було небагато, проте достатньо, щоб у жилах Мікі знову закипіло життя. Собачий ніс запрацював. Мікі почав винюхувати далі й рити сніг. Невдовзі він напоровся зубами на щось тверде й холодне — капкан для ільки. Мікі витягнув металеве приладдя з-під снігу, а разом із ним кролика. Сніг зігрів кролятину, яка пролежала кілька днів, і не дав їй повністю задубіти від морозу. Мікі не заспокоївся, доки не з’їв знахідку до останньої кісточки — схрумав навіть голову. Ситий пес подався до вітролому й проспав у теплому сховку до ранку.

Того дня Жак Ле Бо, якого індіанці називали Мучет-та-аао (Людина з Лихим Серцем), перевіряв капкани. Йому довелося відбудувати приховані снігом «хатки» й оновити приманки.

По обіді Мікі вийшов на полювання і напав на слід Ле Бо на замерзлому болоті за кілька миль від вітролому. Інстинктивної туги за господарем він позбувся, тому підозріло обнюхував сліди снігоступів трапера. Шерсть на спині настовбурчилася, коли він сторожко потягнув носом повітря і вслухався. Мікі обережно йшов слідами людини й за сотню ярдів натрапив на один із облаштованих Ле Бо КЕКЕКІВ — тобто капканів-хатинок. На кілку було настромлене м’ясо. Мікі потягнувся за їжею, та раптом під передньою лапою щось загрозливо клацнуло, й зі сталевих щелеп капкана в морду псові полетіли тріски й сніг. Він загарчав і вичікувально завмер, втупившись поглядом у капкан. Потім Мікі обережно потягнувся мордою до м’яса, не рухаючи лапами. Таким чином, він довідався про приховану загрозу сталевих щелеп, а інстинкт підказав, як її уникнути.

Він ще трохи пройшов слідом Ле Бо. Ніс його вчув нову небезпеку, але Мікі не звернув зі шляху. Песикові несила було опиратися поклику, що тягнув уперед. Він дійшов до другого капкана, і цього разу поласував приманкою, не зачепивши металевого механізму, захованого під нею. Пес вищирившись попрямував далі — він був готовий зустріти дволапого звіра будь-якої миті. Щоправда, зійти зі шляху не квапився і зрештою вицупив м’ясо з третього, четвертого і п’ятого капканів.