І раптом Кент спалахнув, до кінця збагнувши, яким гострим і гнучким розумом наділена ця дівчина, і разом з тим прийшло глибоке й трепетне розуміння. Він відчув, що знає, чому вона покинула його так раптово. Вона збагнула, що мало не перейшла небезпечну межу. Було щось, що вона не хотіла йому розкривати, і не хотіла, аби він розпитував її. І його сміливий натяк на те, що вона ховається в бунгало Кедсті, стало для неї попередженням. Чи можливо, що сам Кедсті послав її до нього через причину, якої він не міг угадати? Це явно було не через Мактриґґера, врятованого ним хлопця. Тоді вона принаймні хоч якось подякувала б йому. І не сприймала б із такою холоднокровністю й захопливою байдужістю той факт, що він помирає. Якби свобода Мактриґґера для неї щось значила, вона б хоч трохи поспівчувала. Однак найбільшим компліментом, який він від неї одержав, не враховуючи поцілунку, було: «Ви так блискуче збрехали!»

Кент скривився і глибоко вдихнув, знову відчувши тиск у грудях. Чому він був упевнений, що всі вони йому не вірять? Чому навіть ця таємнича дівчина, якої він ніколи раніше не бачив, ввічливо назвала його брехуном, коли він зізнався, що вбив Джона Барклі? Невже сам факт убивства накладає своє тавро на обличчя? Якщо так, він ніколи цього не спостерігав. Деякі з найзапекліших злочинців, яких він ловив нижче по ріці, виглядали цілком привабливо. Наприклад, Горріґен, який сім довгих тижнів підтримував у ньому гарний настрій своїми жартами, незважаючи на те, що Кент віз його на страту. А ще Мактаб, і la Bête Noire (Чорна Бестія) — милий блукач, якщо не згадувати всю історію його злочинів, і le Beau (Красунчик) — шляхетний грабіжник місцевої пошти, і ще півдюжини злочинців, яких Кент міг пригадати без жодних зусиль. Ніхто не звинувачував їх у брехні, коли вони, як справжні чоловіки, визнавали свої злочини, щойно зрозумівши, що гру скінчено. Всі вони мужньо зустріли свій смертний час, і Кент шанував їхню пам’ять за це. Аж тепер він помирає — і навіть ця молода незнайомка називає його брехуном? Жодна інша справа не була настільки доведена до кінця. Не шкодуючи себе, він розповів усі подробиці до останньої, і це все було зафіксовано на папері. Він поставив свій підпис. Смішно, думав Кент. Просто до біса смішно.

І поки юний Мерсер не відчинив двері й не приніс йому пізній сніданок, він навіть не згадав, що був дуже голодний, коли прокинувся від дотику Кардіґенового стетоскопа. Спочатку Мерсер розважав його. Щоразу входячи, молодий рожеволиций англієць, щойно зі Старого Світу, своїми манерами та обличчям не вмів приховати, що знає: мешканець цієї палати приречений на повішення. Як зізнався сам хлопець Кардіґену, він був «дико вражений» цією новиною. Годувати і вмивати чоловіка, який, без сумніву, помре, і не просто помре, а буде повішений за шию, — усе це сповнювало його глибокими й часом своєрідними емоціями. Це було наче відвідувати живого мерця, якби таке можна було уявити. І Мерсер уявляв. Зрештою Кент почав розглядати його як своєрідний «барометр», з якого легко читалися таємниці Кардіґена. Самому Кардіґену він нічого про це не сказав, тримаючи свої здогадки при собі, задля власної розваги.