Він узяв Кента за руку й міцно стиснув — аж до болю. І Кент, глянувши йому в очі, відчув себе так, наче темну кімнату його розуму освітлив спалах вогню. Кров по краплі відступила від його обличчя, доки він не став білішим за отця Лайонна.

— Ви… ви ж не хочете сказати…

— Так, так, мій хлопчику. Я саме це маю на увазі, — сказав місіонер. Його голос звучав так дивно, що, здавалося, йому не належав. — Ти не помираєш, Джиммі. Ти будеш жити!

— Жити! — Кент відкинувся на подушки. Його губи видихнули єдине слово. — ЖИТИ!

На мить він заплющив очі, і йому здавалося, що весь світ зайнявся вогнем. І він знову промовив те слово, але лише одними губами — без звуку. Його нерви, натягнені до краю перед зустріччю з нелегким випробуванням — смертю, почали здаватися під напливом сильних почуттів. У ту мить в нього стало паморочитися в голові. Він розплющив очі — там, за вікном, де був світ, тепер лише погойдувалося розмите зелене марево. Але він чув голос отця Лайонна. Здавалося, що між ними пролягає величезна відстань, але він чув його дуже чітко. Голос казав, що лікар Кардіґен помилився, і через це тепер почувається так, наче в нього з грудей вийняли серце. Але ця помилка є зрозумілою.

Якби в них був рентген… Але його не було. І лікар Кардіґен поставив діагноз, який, ймовірно, поставили б дев’ятеро з десяти добрих лікарів. Те, що він прийняв за аневризматичний вилив, було лише сильними серцевими шумами, а оніміння, що зростало в грудях — лише ускладненням унаслідок завеликого обсягу нічного повітря. Дуже прикро, що так сталося. Але він не повинен звинувачувати Кардіґена!

ВІН НЕ ПОВИНЕН ЗВИНУВАЧУВАТИ КАРДИҐЕНА! Останні слова, наче дрібні хвилі, що набігають одна за одною, раз у раз відлунювали в його свідомості. Він не повинен звинувачувати Кардіґена! Він сміявся, сміявся доти, доки його запаморочені відчуття не вляглися, доки світ за вікном по клаптиках не набув своєї звичної форми. Принаймні йому здавалося, що він сміється. Він — не повинен — звинувачувати — Кардіґена! Як міг отець Лайонн сказати таку феєричну дурницю! Звинувачувати Кардіґена в тому, що повернув його до життя? За радість усвідомлення того, що він не помирає? Звинувачувати його у…

Думки потроху ставали чіткішими. Наче гвинт, що знаходить свою різьбу, так само його розум віднаходив утрачену ясність. Він знову побачив перед собою отця Лайонна, з його білим обличчям і неспокійними очима — з них і досі не зникли напруження й страх, з якими той з’явився на порозі його палати. І лише в цю мить він усвідомив правду до кінця.