— Я був би щасливий зробити це, сер, справді.

— Тоді от що, — сказав Кент. — Я хочу знати, чи ця дівчина справді відпливає на північ сьогодні ввечері. Якщо я доживу до завтрашнього ранку, ти мені скажеш?

— Я зроблю все можливе, сер.

— Добре. Це лише дурна примха людини, котра помирає, Мерсере. Але я хочу її задовольнити. І я дуже сором’язливий — як і ти. Я не бажаю, щоб Кардіґен знав про це. Є старий індіанець на ім’я Муї, він живе у старій хаті, одразу за тартаком. Дай йому десять доларів і скажи, що він матиме ще десять, якщо розвідає цю справу і чітко все доповість тобі, а потім триматиме рота на замку. Ось — гроші в мене під подушкою.

Кент витягнув гаманець і вклав п’ятдесят доларів у руки Мерсеру.

— На решту купи собі сигар, друже. Мені вони більше не потрібні, а ця маленька витівка того варта. Можеш сказати, що це моя остання розвага на цій землі.

— Дякую вам, сер. Дуже мило з вашого боку.

Мерсер належав до категорії мандрівних англійців — типової для канадського Заходу категорії, що часом змушувала справжніх канадійців дивуватися, чому така велика й славетна країна, як їхня, має триматися метрополії. Завжди запопадливий, солодкаво-ввічливий, він створював враження, ніби здобув відмінний вишкіл як слуга, але будь-який натяк на це нестерпно дратував його. Кент добре вивчив цю породу. Він зустрічав її повсюди, адже визначальними рисами цих людей була відчайдушність й очевидний брак розважливості, що видавали їх скрізь. Мерсер, наприклад, міг би чудово виконувати дрібну конторську працю десь у місті, а натомість обернувся доглядальницею посеред глушини!

Коли Мерсер пішов, забравши посуд і гроші, Кент пригадав, якою численною є його порода. І він знав, що за їхньою показною очевидною улесливістю криється сміливе серце й хоробрість, яка чекає лише слушного імпульсу, щоб спалахнути. А спалахнувши, діятиме таємно й хитрощами. Такі сміливці не встануть перед зброєю на повний зріст, але проповзуть під дулами пістолетів темної ночі. І Кент був упевнений, що його п’ятдесят доларів принесуть йому плоди — якщо він житиме.

Але чому він шукав цієї інформації, він не міг сказати й сам. Улюбленою примовкою його та О’Коннора були слова, що вони прийшли до успіху, осідлавши власну інтуїцію. І те, що він запропонував Мерсеру, було сказано під впливом одного з тих моментів, коли нестримний дух передчуття повністю оволодівав ним. Ранок був сповнений приємного хвилювання, і тепер він подумки вертався назад, намагаючись оживити почуте й забути, якщо можливо, те невиправне, що мало статися з ним за кілька годин. Але він не міг ігнорувати тиск, що зростав у його грудях. Здавалося, що дихати все важче. Час від часу він змушений був докладати зусиль, аби вдихнути достатньо повітря.