Він зловив себе на тому, що міркує: чи можливо таке, що дівчина повернеться? Довший час він лежав, думаючи про неї, і гірко шкодував про те, який недолугий і дурний жарт зіграла з ним доля, підкинувши йому таку пригоду в самому кінці життя. Зустрів би він цю дівчину місяців шість тому — чи хоча б три, цілком ймовірно, його життя змінилося б так, що не довелося б отримати кулю в груди від того метиса. Він без сорому зізнавався собі в цьому. Дикі простори заступили місце жінки в його житті, повністю заволоділи його душею й тілом. Він нічого не жадав, окрім дикої свободи і безкінечної гонитви наввипередки з долею. Його мрії не відрізнялися від мрій інших чоловіків, але рушієм його життя залишалася реальність. Але тепер, якби ця дівчина з’явилася раніше…

Він знову й знову відтворював у пам’яті її волосся й очі, витончену фігуру біля вікна, розкутість і силу її стрункого стану, горду поставу її голови і знову відчував бентежний дотик її руки і ще бентежніший м’який дотик її вуст на своїх губах.

І ВОНА БУЛА З ПІВНОЧІ! Ця думка ні на мить не відпускала його. Він не дозволяв собі повірити, що дівчина могла сказати неправду. Кент був упевнений: якщо він доживе до завтра, Мерсер лише зміцнить його довіру до неї. Він ніколи не чув про місцину з назвою Долина Мовчазних Людей, але він жив у великій країні, і Форт-Сімпсон із постом Компанії Гудзонової затоки й півдюжиною хижок були за тисячу миль звідси. Він не був упевнений, що таке місце й така долина насправді існують. Легше було повірити, що її дім у Форт-Провіденсі, Форт-Сімпсоні, Форт-Ґуд-Гоупі чи навіть Форт-Макферсоні. І йому неважко було уявити її донькою одного з багатих промисловців Півночі. Але, гаразд подумавши, він відкинув таке припущення як нерозумне. Саме слово «форт» свідчило про наявність там невеликої кількості населення. Мабуть, на всіх постах між Великим Невільничим озером і Північним Льодовитим океаном знайшлося б не більше п’ятдесяти білих людей. Вона не була однією з них — інакше про неї було б відомо в Пристані Атабаска.

Так само не могла вона бути донькою матроса. Немислимо було, щоб матрос або мисливець відправили свою доньку до цивілізації — а дівчина явно була звідти. Саме цей момент найбільше заінтригував Кента. Вона була не лише вродлива. Вона здобувала освіту в школі, де викладали не місіонери з глушини. Здавалося, що в ній втілені краса й дика свобода самих лісів, властиві давній аристократії, народженій близько двох століть тому в старих містах Квебек і Монреаль.

З тим його думки відкотилися назад: він згадав часи, коли обнишпорив кожну шпарину, зазирнув під кожен камінь у Квебеку, як стояв над могилами двохсотрічної давнини й глибоко в душі заздрив похованим тут людям через те життя, яке вони прожили. Він завжди думав про Квебек як про рідкісне старовинне, пожовкле від часу, дорогоцінне мереживо поміж інших міст — серце Нового Світу, що й досі билося, як колись, у якому ще буяла колишня сила, і яке жило в романтичних спогадах майже забутих трагедій — живий привид, що з усією зухвалістю протистояв нищівній сучасності, ладній знецінити все святе. І йому приємно було думати про Маретту Редіссон як про втілення цього духу, що мандрує все далі й далі на північ — навіть душі мертвих покинули Пристань Атабаска й вирушили до іншого місця.