— Я… я бачу, — сказав він. — Ви з Кардіґеном гадаєте, що краще б я помер!
Місіонер досі тримав його за руку.
— Не знаю, Джиммі. Не знаю. Те, що сталося — жахливо.
— Але не так жахливо, як смерть! — скрикнув Кент, раптом відчувши, як терпне тіло на подушках. — Великий Боже,
Він висмикнув долоню і простяг обидві руки до відчиненого вікна.
— Подивіться туди! Це знову мій світ! МІЙ СВІТ! Я хочу повернутися туди. Він тепер удесятеро цінніший для мене, ніж був. Як я можу злитися на Кардіґена?
Дивний скрик злетів із уст отця Лайонна. Скрик людини, що задихається, але не від радощів, а з невимовного горя.
— Джиммі!
— Клянуся! Сили небесні,
Місіонер підвівся. У його очах, на його обличчі тепер був інший вираз. Так, наче він ще ніколи в житті не бачив Джима Кента. Це був вираз несподіваного потрясіння — від подиву, від недовіри, навіть страху. Потім він швидко опанував себе і поклав руку на голову Кента.
— Нехай Бог простить тебе, Джиммі, — сказав він. — І нехай Він тобі допоможе!
Якщо мить тому Кента захлеснув наплив нестримної радості, то тепер його серце охололо від того, що він почув у голосі отця Лайонна і побачив у його очах. Це не була повна недовіра. Це було щось більш безнадійне.
— Ви мені не вірите! — сказав він.
— Моя релігія велить мені вірити, Джиммі, — відповів отець Лайонн м’яким голосом, до якого знову повернувся колишній спокій. — І я мушу вірити, заради твого ж блага. Але це вже не питання людського співчуття, юначе. Це Закон! Що б моє серце не відчувало до тебе, це нічим тобі не зарадить. Ти… — він вагався, перш ніж промовити це.
І саме тоді Кент чітко і вповні побачив усю жахливість своєї ситуації. Знадобився час, щоб усвідомити це. Власне кажучи, він усе збагнув ще кілька секунд тому; тепер же, крок за кроком, розуміння ставало чіткішим. Його м’язи напружилися, і отець Лайонн побачив, як ствердла його щелепа і стиснулися кулаки. Смерть пішла від нього. Але її іронія, похмура насолода від влучно зіграного жарту диявольським сміхом лунала в його вухах. Що ж — він житиме! Порівняно з цим все решта було ніщо. Байдуже, що станеться з ним місяць чи шість місяців по тому — сьогодні він не помре. Він житиме, щоб отримати звіт від Мерсера. Він житиме, щоб стояти на ногах і з боєм відстоювати життя, яке вже майже відкинув. Перш за все він — боєць. Його вродженою здатністю було боротися, не так проти людей, як проти незліченних вивертів долі, що траплялися під час їхніх пригод. А тепер він брав участь у найнебезпечнішій грі з усіх. Він бачив її. Він відчував її. Він був наче в пастці. В очах Закону, який нещодавно захищав він сам, Кент обернувся на вбивцю. А в провінції Альберта карою за вбивство була смерть через повішення. Він не відчув ані страху, ані переляку, і сам себе питав, чи добре розуміє ситуацію. Він вважав, що так. Річ лише у властивостях людської природи. Він гадав, що смерть — річ заздалегідь відома й невідворотна. Він вірив, що йому залишилося жити кілька хвилин. Аж тепер життя знову повернулося до нього — щонайменше, на місяці. То було неймовірне, хай і тимчасове полегшення, і…