— Я гадав, що ти сприймеш це інакше, Кенте, — сказав він, глибоко й полегшено зітхаючи. — Господи, коли я виявив, що припустився такої помилки…

— То ти вирішив, що власноруч відправив мене на шибеницю, — посміхнувся Кент. — Це так, я не повинен був робити того зізнання, старий, от хіба якби прирівняв тебе до Всемогутнього Господа — адже тільки він знає, кому з нас жити, а кому помирати. Але ми всі помиляємось. Я помилявся теж. А тобі не треба вибачатися. Тепер я можу просити тебе присилати мені добрі сигари, доки відбуватиму покарання в Едмонтоні — і, мабуть, наполягатиму, щоб ти іноді приїздив курити їх разом зі мною й ділився новинами про те, що трапляється на ріках. Але боюся, друже, мені доведеться ще трохи потурбувати тебе. Я дивно почуваюся сьогодні, всередині щось не те. Буде вже зовсім смішно, якщо якесь нове ускладнення пошиє нас обох у дурні, хіба не так?

Він бачив, яке враження справили його слова на Кардіґена. І знову його віра в психологію розуму знайшла абсолютне підтвердження. Несподівано порятований із болота зневіри тією самою людиною, яка начебто мала проклинати його, Кардіґен радів настільки, що випромінював аж надмірне співчуття. Коли він нарешті покинув кімнату, Кент потайки тріумфував. Адже лікар сказав, що має минути певний час, перш ніж він одужає достатньо, щоб стати на ноги.

Того дня він більше не бачив Мерсера. Кардіґен особисто приніс йому обід і вечерю й останнім відвідував його після заходу сонця. Кент просив його більше не турбувати, адже його хилило на сон. За дверима тепер постійно чатував охоронець.

Кардіґен скривився, повідомляючи цю новину. З боку Кедсті такий запобіжний захід був цілковитою дурницею. Але він видасть охоронцеві черевики з гумовими підошвами й наполягатиме, щоб той не здіймав шуму, аби не турбувати пацієнта. Кент подякував йому й зраділо всміхнувся, коли Кардіґен пішов.

Він чекав, доки годинник покаже десяту, перш ніж взятися до призначених самому собі вправ. Він безшумно зісковзнув з ліжка. Цього разу відчуття запаморочення, коли він став на ноги, вже не виникало. Голова була ясною, наче дзвін. Він почав випробовувати себе, роблячи все глибші й глибші вдихи та випинаючи груди.

Болю, якого він очікував, не було. Йому захотілося кричати від радості. Одну за одною він витягнув угору обидві руки. Потім став нахилятися вперед, доки не торкнувся підлоги кінчиками пальців. Він згинав коліна, робив нахили з боку в бік, чергував пози, дивуючись силі й гнучкості власного тіла. Двадцять разів, перш ніж повернутися в ліжко, він пройшовся туди-сюди приміщенням.