Дуже повільно, Фінґерз підвівся з крісла. Нещодавно похмурі, позбавлені життя очі тепер горіли вогнем, який запалив Кент — уперше за багато років. І він простягнув руку, щоби потиснути долоню Кента, так само не зводячи з нього погляду, наче щось дороге повернулося до нього з небуття.

— Я вдячний тобі, Кенте, за твою думку про того чоловіка, — сказав він. — Чомусь ти не змусив мене… червоніти від сорому. Але то була хіба зовнішня оболонка чоловіка, що вціліла, коли я взяв на себе провину Татмена. Щось трапилося. Я не знаю що. Але — ти бачиш мене тепер. Я ніколи не повернувся до старательства. Я деградував. Я став тим, чим зараз і є.

— Але сьогодні ти такий самий, як тоді, коли пішов на смерть заради Мері Татмен, — скрикнув Кент. — У тобі те ж саме серце, та сама душа. Хіба сьогодні ти не бився би за неї?

Придушений скрик злетів із губ Фінґерза.

— Боже мій, Кенте, так! Бився би!

— Ось чому я хотів бачити саме тебе, Фінґерзе, — швидко продовжив Кент. — З усіх людей на землі саме тобі я хотів розповісти власну історію. А тепер, чи вислухаєш ти мене? Чи пробачиш, що я викликав у пам’яті цей спогад, такий, мабуть, дорогоцінний для тебе, аби лише ти міг до кінця зрозуміти те, що я збираюся сказати? Я не хочу, щоб ти думав, ніби я намагаюся збити тебе з пантелику. Все набагато серйозніше. Може… може, це натхнення, Фінґерзе? Вислухай і скажи мені.

І довгий час після того Джеймс Кент розповідав, а Фінґерз слухав, і душа його, болісно здригаючись, тяглася до життя в усій його шаленій повноті. Уперше за довгі роки душа прагнула повернути щось давно втрачене. Це вже не був той лінивий, загадковий, мовчазний Брудний Фінґерз, що сидів у камері з Кентом. Дух двадцятирічної давнини прокинувся в ньому після довгого сну, розганяючи кров. Фінґерз Два-Кулаки — ось як називали його в ті давні часи. І це він, Фінґерз Два-Кулаки, був зараз поруч із Кентом. Двічі отець Лайонн підходив до ніші, де були камери, але повертав назад, щойно почувши тихий рівний шепіт Кента. Нічого не приховував Кент, і коли він завершив, щось подібне до вогню одкровення спалахнуло в обличчі Фінґерза.

— Боже мій! — глибоко видихнув він. — Кенте, довгий час, поки я сидів на ґанку, мені доводилося чути багато чудернацьких історій, але нічого подібного до цієї. О, якби не моя клята плоть!

Він підстрибнув зі стільця, прудкіше, ніж рухався останні десять років, і розсміявся, як ніколи за весь цей час. Він витягнув свою велетенську руку і зігнув її в лікті, наче призер з боксу, випробовуючи власні м’язи.

— Старий? І зовсім я не старий! Мені було всього двадцять вісім, коли те все трапилося, а тепер мені сорок вісім. Це не означає старий. Це щось всередині мене постарішало. Я зроблю це, Кенте! Все зроблю, і нехай мене повісять!