Розчулившись, Кент потягнувся до нього.

— Хай Бог благословить тебе! — хрипло скрикнув він. — Хай Бог благословить тебе, Фінґерзе! Глянь! Лише глянь на це!

Він підтягнув Фінґерза до віконця, і обидва вони визирнули на ріку, що розкішно переливалася під сонячною блакиттю неба.

— Дві тисячі миль, — видихнув він. — Дві тисячі миль ріки, просто крізь серце світу, який ми знали обоє! Ні, ти не старий, Фінґерзе. Речі, що ти знав раніше, знову кличуть тебе, і мене так само, бо десь там живуть привиди Загубленого Міста. Привиди… і реальність!

— Привиди — і надії, — сказав Фінґерз.

— Надії створюють життя, — тихо прошепотів Кент, наче до самого себе. А тоді, не відводячи погляду від вікна, знайшов навпомацки руку Фінґерза й міцно стиснув її. — І може статися, що моя мрія, як і твоя, ніколи не здійсниться. Але як приємно думати про це, Фінґерзе. Хіба не потішно, що їхні імена так напрочуд схожі — Мері і Маретта? Послухай-но, Фінґерзе…

Важкі кроки пролунали в коридорі. Обоє відвернулися від вікна. До дверей камери підійшов констебль Пеллі. Вони сприйняли це як натяк, що їхній час сплив, і Фінґерз поворушив ногою заснулого собаку.

За п’ять хвилин на ріку повертався вже новий Фінґерз. Слідом за ним плентався здивований і засмучений пес, адже тепер безформному і розжирілому Тоґзу доводилося час від часу бігти підтюпцем, приміряючись до нового темпу ходи господаря. А діставшись своєї хижки, Фінґерз не розтікся плоттю по стільцю в тіні ґанку, як робив завжди. Він скинув пальто і жилет, засукав рукави і на довгі години поринув у розкопки посеред звалищ своїх покритих пилом юридичних скарбів, які зберігалися у віддалених кутках Старої Доброї Королеви Бесс.

Роздiл 12

Роздiл 12

Того ранку Кент чув, як із ріки долітають молодецькі пісні. Зараз йому самому дуже хотілося співати пісень, щоби вкласти в них усю свою радість і тріумфування. Він гадав, чи зможе приховати правду від очей інших, особливо від Кедсті, якщо той навідається до нього. Здавалося, що, як би він не намагався притлумити спалах надії в очах, все одно він так чи інак себе викаже. Кент відчував, що надія надала йому більше життєвих сил, ніж він мав, вибираючись крізь лікарняне вікно й відчуваючи на обличчі подих свободи. Адже тоді він не був такий упевнений у собі. Він ще не випробував своєї фізичної моці. А зараз, окрилений безмежним оптимізмом, він дійшов думки, що, мабуть, не нещасний, а, навпаки, щасливий випадок поставив тоді Мерсера на його шляху. Бо тепер, з підтримкою Фінґерза, він мав кращі шанси вийти сухим із води. Йому не доведеться йти на неймовірний ризик, покладаючись на можливу прихильність фортуни. Він діятиме цілеспрямовано й підготовано.