— Фінґерз — відступник, — промовив місіонер, і його губи скривилися, додаючи словам ще більшої виразності. — Сьогодні вранці він знову сидів на ґанку, напівдрімаючи, і сказав мені, що після довгих міркувань дійшов остаточної думки: він нічим не зможе тобі допомогти. Він прочитав твою записку і спалив її на сірнику. Просив переказати тобі, що план, який він вигадав, занадто ризикований — для нього. Казав, що більше не прийде. І…

Місіонер потер свої вузлуваті засмаглі руки.

— Кажи далі, — важким голосом сказав Кент.

— Те саме він просив передати інспекторові Кедсті, — завершив отець Лайонн. — Передати, що він не бачить для тебе жодного шансу, тож із його боку безглуздо витрачати зусилля, намагаючись урятувати тебе, Джиммі! — він м’яко торкнувся руки Кента.

Обличчя Кента сполотніло. Він обернувся до вікна і якусь мить нічого не бачив. Потім, узявши олівець і папір, він знову написав Фінґерзу.

Настав вечір, коли отець Лайонн повернувся з відповіддю. І знову лише на словах. Фінґерз прочитав записку і так само спалив. Він спеціально переконався, що останній клаптик паперу обернувся на попіл, розповідав місіонер. І він не має чого сказати Кентові, окрім того, що вже казав раніше: подальше втілення їхніх планів є неможливим. І він просить Кента більше нічого йому не писати. Йому шкода, але рішення його незмінне.

Але навіть після цього Кент не міг повірити. Весь залишок дня він намагався проникнути в мозок Фінґерза, але давня навичка — відкинувши власну особистість, стати на бік іншої, цього разу його підвела. Він не міг знайти причини несподіваної зміни в поведінці Фінґерза, окрім тієї, у якій Фінґерз відверто зізнався Кенту — страху. Вплив розуму зазнав поразки в сутичці з цієї купою матерії. Витримка покинула Фінґерза.

П’ятого дня Кент піднявся зі своїх нар. У його серці ще жевріла надія. Але день минув, за ним минув шостий, і місіонер приніс звістку, що Фінґерз знову став старим Брудним Фінґерзом і з ранку до ночі тільки те й робить, що просиджує на ґанку.

На сьомий день сподівання Кента зазнали остаточного нищівного удару. Плани Кедсті змінилися. Він, Кент, мав вирушати до Едмонтона наступного ж ранку під конвоєм Пеллі й спеціально призначеного констебля!

Після цього щось зламалося всередині Кента. Здавалося, що тіло його постарішало на багато років. Переможений розум уже не здатен був міркувати, як раніше. Наче якийсь невідворотний фатум навис над Кентом. Фінґерз підвів його. Щастя відвернулося. Усе навколо поставало проти нього, і вперше за тижні боротьби зі смертю й тим, що гірше за смерть, він проклинав самого себе. Існує межа оптимізму й надії, і він досягнув цієї межі.