Князь хворий, до нього нікого не впускають.

Вони наполягали, лаялись, але і це не допомогло. Кінець кінцем один із них зняв із пальця перстень і, показавши його вартовому, звелів негайно передати панові. Відчинивши вічко у брамі, страж узяв перстень, що виявився переламаним навпіл і тримався лише на ланцюжку, почвалав до дубів і, низенько вклонившись, віддав його в руки князеві.

Мілош подивився на перстень і зітхнув; по щоках та бороді потекли в нього сльози; нарешті він дав знак жінці ввести дітей у хату, а вартовому наказав впустити гостей. Подвір'я спорожніло, навіть собаки подалися слідом за Лешком. Тим часом відсунули дерев'яні засуви, відчинили ворота, і в двір повагом увійшло двоє прибулих. По цей бік валу у них відразу змінились і постави, і обличчя. Там вони стояли похнюплені й покірні, а тут розправили плечі, піднесли голови, і очі в них заблищали. Це були Лешек і Попелек, сини Хвостка. Зневажливо позираючи довкола себе, вони наблизились до Мілоша, який, побачивши своїх родичів, підвівся, але не вийшов назустріч. Тільки повернув до них голову, щоб здалеку розгледіти їх. Коли стали перед ним, він жестом привітався і чекав, що вони скажуть. Старший звернувся до нього:

— Ми, пане, дістались до вас, ризикуючи життям, бо нас, спадкоємців князя, переслідують, мов диких звірів. А ви замкнулися тут і не хочете захищати прав свого роду… Ми прийшли примусити вас допомогти нам і дати людей.

Мілош подивився на них грізним поглядом.

— Ви? Мене? Примусити? — повільно запитав він.

— Так, — вів далі старший, — я успадкував після батька владу… І хоч і молодий… тепер я пан над усім краєм і над вами. Принаймні родові й крові не дозволю виступити проти мене.

Мілош слухав, іноді в нього спалахували очі; ведмідь, що лежав біля його ніг, чуючи незнайомих, чужих людей, дико гарчав. Здавалося, тільки й чекав знаку, щоб накинутись на них.

— Ми повинні, — вів далі старший, — відвоювати і нашу землю, й городище. Всі Лешки мають піти з нами. А цю чернь, цей набрід, що підняв голову, треба видушити, знищити, розгромити, прибрати до рук.

Він мовив повагом, раз у раз зупиняючись, — вичікував, чи не заговорить Мілош, але князь мовчав.

— Ми обидва прийшли спитати вас, із ким ви: з нами чи з черню та хлопством?

Старий Мілош, певно, весь кипів від люті, але стримував себе й мовчав. Часом підводив очі з запаленими повіками, закушував сивий вус, і його здоровенна кістлява рука, яку він тримав на коліні, нервово тремтіла. Останнє запитання, кинуте з викликом, вивело Мілоша з терпіння. Знялася вгору його рука.