VI

Вість про обрання П'ястуна, поширюючись із двору в двір, за кілька днів розійшлася по всій землі. Чим далі від Гопла, тим інакше розповідали про віщування богів.

На наступних вічах старий Мілош, глава роду, більше не з'являвся. Замкнувся зі сліпим Лешком у пустельному городищі своєму, виставив варту, подвоїв залогу і тихо сидів собі. Жив він тепер лише одною надією: дочекатись від осліпленого сина потомка і відродитись у ньому. Знайшли для Летка дружину; стара мати стала тепер нянькою для обох, не спускала їх з очей. Оженили його на п'ятнадцятилітній дівчинці, а тому, що сліпота і його перетворила в дитину, вони обоє бавились біля матері, під старими дубами, ніби тільки-но починали життя. Дружина Лешка, котру Бєлкою називали, щось наспівувала своєму сліпцеві, вмостившись біля нього; він грав на гуслях, а стара мати розповідала їм казки про богатирів; отак і минали поволі дні. Іноді батько тайкома прислухався до веселого гомону сумної пари, не підходячи і не втручаючись у їхню розмову, щоб, бува, яким необережним словом не нагадати про муки й нещастя. Йому хотілося якось усолодити життя бідному каліці, для якого весь світ проявлявся лише через голос і серце. Непомітно, один за одним, одноманітно проходили дні; рідко коли чути було біля воріт голос чужої людини, а ще рідше впускали кого-небудь до городища. Старійшини з Бумиром на чолі кілька разів домагалися зустрічі з Мілошем. Але він тільки один раз дозволив їх впустити і, сказавши, що не хоче ні в що втручатися, випровадив, а коли вони повернулися, щоб знову наполягати на своєму, їм навіть не відчинили воріт.

В один із перших днів після обрання П'ястуна, коли Лешки почали непокоїтись за свою долю, хтось рішуче постукав у ворота; було це в полудень. Старий Мілош лежав під дубом; під другим сиділи, спершись на грубезний стовбур, Лешко з Бєлкою; коло них була й стара мати. До Бєлки з дубів злетіла зграя голубів, а вона годувала їх, сиплючи зерно. Поруч з Лешком лежали його пси, і він з любов'ю їх раз у раз гладив. У ногах старого Мілоша розпростерся і вдоволено гарчав ведмідь, з яким він ніколи не розлучався, та скакали дві ручні сороки. Коли біля воріт здійнявся галас, голуби розлетілись по деревах, собаки зірвалися з місця і люто загавкали, ведмідь, не підводячи морди, заревів, сороки застрекотали і то скакали по землі, то сідали на віти. Тим часом страж, що вартував біля брами, виліз на верх ній поміст подивитися, хто ж прибув.

По той бік брами стояло двоє людей з затуленими обличчями, у старих, поношених опанчах; вигляд у них був жалюгідний, убогий. За хвилину до цього сторожа, походжаючи по валах, бачила, як вони швидкою ходою вийшли з лісу, але, певно, залишили коней, бо в заростях щось мигтіло. Вартовий не міг розгледіти облич прибулих, але з їх рухів і голосу здогадувався, що вони були молоді. Обидва нетерпляче добивалися, щоб їх впустили поговорити з Мілошем. Брамний відмовив їм.