У цій долині, біля озера Ледниці, між Лешками і кметами мала відбутись рішуча битва. Молоді князі, вірячи в німців, яких привели з собою, в силу своєї зброї і, можливо, сподіваючись, що Добек зрадить П'яста, наказали своїм висунутись уперед. Дружина їхня, спочатку невеличка, почала зростати на очах у П'яста, розтягуватись і насуватись на полян, а він стояв зі своїми воєводами й дивився, не даючи жодних наказів. Лешки, що досі тихо трималася, відчувши на своєму боці перевагу, дали знак здійняти галас, як це завжди робили перед боєм, щоб настрахати супротивника. Дикий вереск розлігся серед їх лав. А поляни все ще мовчали.

Біля П'ястуна стояло шість воєвод — білобородих старців; вони мовчки спостерігали, як ворожий загін розростався, розтягувався й загрозливо розбухав. Попереду виступав Сцібор, який з Варти привів людей; дужий, з величною поставою чоловік, мудрий на раді і хоробрий в бою, мовчазний, стійкий, суворий до самого себе й до інших. Він сидів на коні, трохи згорбившись; зараз, як і завжди, був без шапки, і вітер куйовдив його чуприну, буйну і густу, наче грива. Розхристані груди, порослі густим волоссям, були в рубцях від старих ран. У руці він тримав окутого залізом списа, а на шиї висіли старовинні мідні обручі, які ще діди носили.

Поруч стояв другий воєвода, такий же сивий, але в цього ще пробивались жовті пасма рудого колись волосся; мав рум'яне і свіже обличчя, хоч був і старший літами за Сцібора; звали його Нагий. У нього на голові сіріла шапка з вовчої пащі. В жилах грала гаряча кров, і він нетерпеливився. Очі перебігали зі своїх на ворогів, з уст зривалися прокляття і лайливі слова. Якби командував він, поляни давно б накинулися на поморців, не давши їм розвернутись. Рука в нього то стискалася, то розтискалася, можна було подумати, що ратище обпікало йому долоню. Нагий підкидав списа й ловив, а кінь, ніби відчуваючи те ж саме, що й господар, раз у раз здиблювався, його ледве стримували натягнуті поводи.

За ним стояв Лютий, воєвода міжрічан, високий, сухорлявий, зовсім лисий, з блідим, майже без порості, обличчям, маленькими чорними очицями і низьким чолом; був він таким же запальним мисливцем, як і воїном, і не раз на свій ризик і страх із жменькою людей вдирався до поморців, нещадно знищуючи все на своєму шляху. Цей до списа не звик і завжди носив у руці величезний молот, а за поясом сокиру, бо в її часи воєначальники не тільки командували, а й самі мусили йти у бій, ведучи за собою військо.

Четвертим був Болько Чорний, за яким це прізвисько залишилося ще з тих часів, як мав чорну, мов пір'я у крука, бороду й волосся. Тепер їх припорошувала сивина. На малій голові з крутим, навислим чолом високою копицею здіймалось кучеряве волосся; він був кремезний, широкоплечий, міцний, як дуб. Засмагле обличчя ледве проглядало крізь густий заріст. Болько Чорний рідко коли розтуляв вуста, а коли вже змушений був говорити, то говорив наказовим тоном. Він відзначався працьовитістю, а не красномовством, і слухати не хотів марних балачок; його ніхто не бачив — ні дома, ні поза домом, — щоб він сидів склавши руки. Коли нічого було робити, стругав ціпи.