І от в один із осінніх днів, зійшовши на пагорб, звідки видно було на чолі з воєводами все військо, в якому по богах і станицях, прикріплених до довжелезних списів, легко розпізнавалися загони кожної общини й землі, П'ястун зрадів у душі: рать стояла згуртована, вишикувана й весело відповідала на його вітання. По всіх загонах оголосили наказ, щоб міжрічани, куяв'яки, познанці, бахорці та інші племена в повному порядку, на чолі зі своїми воєводами вирушали трьома шляхами в напрямі границі. Кожен загін повинен знати про сусідні, щоб не перешкоджати один одному в поході та на пасовиськах і не спустошувати свого краю. Йти мали тихо, не розбігаючись, так, щоб ворог завчасно не довідався про них, не втік, не оточив, не встиг зробити засідки. Сам П'ястун разом із синком, якого, незважаючи на те, що той ще був малолітній, почав навчати військового ремества, йшов посередині, щоб усе бачити на власні очі.

Знаменно, що П'ястун призначив воєводами людей, які й не сподівались ними бути, і обминув тих, що прагнули до цього. Про Добка лише він один знав, куди той поїхав, а інші про нього різне говорили; в загоні його заступав, інший. І от якось увечері, коли військо полян лавиною сунуло до границі, було наказано чільному загонові зупинитись під лісом на ночівлю. П'ястун разом із синком і кількома старшинами сів погрітися біля вогню. Вони, тихенько розмовляючи, смажили собі на рожнах м'ясо забитого козла, як раптом недалечко щось зашелестіло, і перед князем з'явився Добек; був він блідий, дуже схвильований і, видно, зовсім знесилений мандрами, бо ледве стояв на ногах.

— Добек! — глянувши на приїжджого, вигукнув П'ястун, ніби нічого не знаючи. — Де це ти був? Що з тобою трапилося? А люди турбувалися, чи, бува, не спіткало тебе якесь нещастя?

— Зі мною і справді трапилось таке, — сказав Добек, — що і вгадати, й повірити важко, проте нічого лихого не сталося. Оце повертаюсь я з табору Лешків, що в Дикій пущі, — ось так, як бачите, ще навіть тхне від мене німецьким духом.

Усі здивовано скрикнули, а Добек почав розповідати:

— Я взяв у вас, милостивий пане, німця, щоб мені направив мечі, а він мало не відправив на той світ мене самого. Хитра ця гадюка намовляла перейти на бік Лешків і зрадити своїх. Тоді я, як вам відомо, зробив вигляд, що піймався на гачок, поїхав з ним аж на поморську границю у табір Лешків. Треба було подивитися зблизька, які в них сили і що вони замишляють. І от сталося так, що Лешки допустили мене до себе й почали підбивати на зраду; я мусив удати, до крові кусаючи губи, що погоджуюся з ними. І отак пощастило мені побачити їхнє озброєння, людей і все військо. Хотіли підкупити мене дарами, ось ці дари, — додав він, кидаючи П'ястуну перстень, меч і кубок. — Та й на обіцянки не скупилися. Але я, все розвідавши, вирвався від них і ось тепер — перед вами.