Добек, опинившись у центрі табору, тепер мав і час, і можливість оглянути все, що цікавило його. З місця, де стояв курінь, добре видно було розташування війська: кіннотників, переважно одягнених у залізні панцери й кольчуги, та піхотинців, озброєних списами, рогатинами, мечами й сокирами. Перш за все тут впадала в око військова дисципліна, якої не знали поляни. Весь цей люд старшини тримали в покорі, мов невольників; за найменшу провину одних періщили різками, інших примушували носити тяжкі вантажі. Були й такі, що за вчинені проступки ходили в дибах. Воєначальники ставились до підлеглих, як до бранців, а тому, тільки-но хтось із сотників крикне, кожен з ратників тремтить перед ним. Добек усвідомлював, що хоча такий воїн і не був надійним під час поразки, однак легко його було вести у бій, бо до певного часу він корився зі страху. Звідси, де здіймався курінь, важко визначити чисельність війська, але, як здавалось, було його не так вже й багато; лише озброєнням переважало воно полян.

Пізно вночі, коли Добек уже добре придивився і до людей, і до порядків у таборі, повернувся Генго; примостившись поруч, він з цікавістю почав розпитувати, чи сподобалось тут йому. Добку так і кортіло вбити німця на місці, проте стримав себе й почав вихваляти молодих князів, говорячи, що вони справжні красені, привітні й веселі. До того ж, мовляв, дуже задоволений прийомом, навіть пообіцяв Генгові щедру винагороду. Подарунки, які він мусив прийняти, щоб не видати себе, пекли його вогнем.

У таборі молодих князів було вже відомо: П'ястун, зібравши сили, рушив на границю, щоб стати супроти них і перегородити їм шлях; отож на другий день вони, сподіваючись заскочити П'ястуна несподіваним нападом, по всіх усюдах розіслали гінців.

Рано-вранці, ні з ким не зустрічаючись і не прощаючись, Генго і Добек вирушили в дорогу — назад, у глухі ліси, і Добек вибрав такий шлях, щоб іще раз оглянути піхоту і кінноту ворога. Генго ні на крок не відставав від нього. Німець захопив з собою чимало всіляких подарунків, щоб допомагати Добкові вербувати людей. Ще вдосвіта у таборі серед частини загонів зчинилася метушня: гурт за гуртом вирушав у похід; ворог хотів, що б там не стало, перейти поморську границю раніше, ніж наблизяться до неї поляни. Зчинилася метушня, воїнів охопило дике бажання якнайшвидше вступити в бій, лунали погрозливі вигуки. Добек, пробиваючись крізь юрби цього наброду, багато чого наслухався; ледве стримуючи гнів, він підганяв коня, щоб якнайшвидше вирватися на волю. І от, минувши табір і проїхавши полем, вони заглибились, нарешті, в ліс. Генгові кортіло поговорити; Добек похмуро мовчав. Перстень обпікав йому палець, меч біля боку заважав, кубок за пазухою давив у груди, і Добку не терпілось помститися над, ворогом за виявлену зневагу. Поки зайшла ніч, вони далеко від'їхали від табору; Добек не боявся заблудитись, тепер він думав лише про те, що йому вчинити з Генгом. Прохромити його мечем дуже легко, але такої помсти для приниженої гідності Добка було мало.