Їх було так багато, що вони нагадали Гаю швидше про міграцію комах, ніж про людських істот. Схожі на мурашок, десятки тисяч мурашок. Він ухопився за цю думку, перш ніж віддати наступний наказ.

Капітан галери дивився на нього з очікуванням, він бачив, як його моряки на носі суден дивилися на капітанський місток, чекаючи наказу.

– Починайте, капітане, – сказав Гай, пам’ятаючи, що вони не люди, а мурахи.

Капітан негайно викрикнув свій наказ, і корабель став боком до течії. Друга галера повторила його маневр, і з носів обох ударила таємна зброя Опета – «вогонь Ваала».

Вона бризнула на поверхню річки, розстелившись тонким гладеньким шаром, сонце сипнуло кольоровими променями на плавучу рідину з маслянистим і гірким запахом.

А тоді в чудодійний спосіб вона вибухнула вогнем, уся поверхня річки перетворилася на суцільне простирадло ревучого помаранчевого полум’я, над яким хвилями коливався кіптявий чорний дим, і жар від нього був таким інтенсивним, що Гай швидко відхилився назад, коли відчув, як загорілася його борода.

– За святе ім’я Ваала, – прошепотів Гай, дивлячись, як вогонь, названий на честь великого бога Ваала, велично котиться вниз за течією, заповнивши велику річку від берега до берега, окутавши небо чорними хмарами.

Він прокотився над запрудженим людьми островом, і, коли він покотився далі, обгорілі чорні тіла лежали там високими купами, над якими підіймався смердючий дим, а плавучі колоди й висохлий папірус палахкотіли, як поховальне вогнище.

Стіна вогню посунула вниз за течією, повз мури фортеці, спалюючи рослинність на обох берегах, знищуючи все живе на річці. За двадцять коротких хвилин загинули двадцять тисяч душ, і їхні обгорілі тіла пливли за течією, вниз до моря або закручувалися у водовертях річки чи залишалися лежати на берегах.

Вогонь пройшов. Тимон стояв приголомшений й ошелешеним поглядом дивився на катастрофу. Він не міг повірити в смертоносну руйнівну силу, яку щойно спостерігав, не міг повірити, що більш як половина його армії так швидко загинула. Він залишився з її малою частиною, з людьми, які перебували під його безпосереднім командуванням.

Ті, хто залишився, були найкращими воїнами, але, правду кажучи, він знав, що їх не можна рівняти з когортами, які їм протистояли. Хоч він розумів, що йому треба негайно віддати необхідні накази, бо не випадає сумніватися – тепер негайно почнеться атака, проте він змарнував трохи часу, із тугою дивлячись через річку на північ, де лежала його рідна земля. Він був відрізаний від неї, можливо, назавжди.

Галери стояли за сто кроків від берега, спрямовані на нього своїми носами. Вони становили не меншу загрозу, аніж два дракони, й він уже бачив, як вони діють. Тимон відчував, як його проймає холодом, коли дивився на них.