Гай підвівся на ноги й нахилився над Тимоном.

– Я припустився помилки з тобою. Жодна людина не в змозі приручити дикого леопарда. – Гай узяв у праву руку сокиру з грифами. – Ти так і не став Тимоном, ти завжди залишався Манатассі. Ти відрізняєшся від мене, як колір твоєї шкіри відрізняється від кольору моєї. Між нами ніколи не було нічого спільного, була ілюзія, бо, хоч наші губи спроможні розмовляти однією мовою, наші вуха чують її по-різному. Твоя мета – зруйнувати все, що дороге для мене, усе, що мій народ побудував й оберігає. Моя мета – захищати це кров’ю власного життя. – Гай помовчав, і в тоні його голосу пролунав справжній жаль, коли він провадив: – Я не можу вбити тебе, але я повинен зробити так, щоб ти ніколи більше не зміг підняти меч.

Сокира з грифами проспівала, й Тимон зойкнув, а тоді тихо застогнав, коли його обрубана права рука скорчилася й затремтіла, як поранена на смерть тварина, на випаленій землі острова.

Гай дістав розжарене лезо списа з вогню й припалив судини на обрубкові руки, з яких струменіла кров, огорнувши їх смердючим димом. Потім обрубав ремені, які досі тримали Тимона.

– Іди, – сказав він. – Тепер ти маєш довіритися річці. Незабаром прийдуть мої люди й обшукають острів.

Тимон підповз до берега й на краю води озирнувся назад на Гая. Його величезне чорне тіло було вкрите шрамами й незагоєними ранами, а очі палахкотіли жахливим вогнем.

Він повільно занурився у воду, притискаючи свіжий обрубок руки до грудей. Течія підхопила його, і його голова перетворилася на одну з плям на поверхні широкої річки, аж поки течія не винесла його за поворот біля фортеці. Гай дивився на нього, поки він перебував у полі його зору, потім нахилився, підняв відтяту руку із землі й укинув її у вогонь, наваливши туди сухого плавучого хмизу.

Бекмор наказав викопати ями для спалювання трупів на березі річки, й він та Гай пройшли понад рядами загиблих воїнів, що лежали на своєму останньому дерев’яному ложі. Це була церемонія прощання, Гай замовк і подивився на старого Маґона. У смерті командир гарнізону набув гідності, якої йому бракувало в житті.

– Чи солодкий смак слави тепер для тебе, Маґоне? – лагідно запитав Гай, і здалося, що Маґон усміхнувся у своєму сні.

Гай проспівав славу Ваалу, а потім сам розпалив похоронний вогонь.

Таніт не вийшла на мури привітати його, коли вони повернулися до фортеці, але Гай знайшов її в кімнаті. Вона плакала, її обличчя зблідло, під очима залягли темно-сині плями.

– Я боялася за тебе, мій володарю. Серце палахкотіло в мені, але я не плакала. Я мужньо витримала все те, що тут діялося. Попри весь його жах. Лише тоді, коли мені сказали, що ти в безпеці, я заплакала. Хіба я поводилася не по-дурному?