Позад нього пролунав крик, потім крик у відповідь і брязкіт щитів та зброї. Тимон обернувся назад. Друга атака почалася, як він і боявся. Вона розпочалася саме в той час, коли він її чекав, і розпочалася з великою точністю. Вороги вдарили йому в тил у ту хвилину, коли у шлунках його людей усе похололо від жахливої смерті, якою поліг весь їхній авангард і яку вони спостерігали на власні очі.

Тимон відчував, як його гнів наростає і затьмарює перед ним усе, його ненависть наростала разом із ним. Гнів і ненависть – сили, від яких тепер залежало все його існування. Гнів, що він мусить воювати проти таких людей, як ці, такою ненадійною зброєю. Ще перед самим початком повстання він повторив присягу, яку повторював сотню разів раніше: «Я зберу армію зі своїх людей, які зможуть гідно воювати з цими блідношкірими дияволами».

Його опанувало відчуття кошмару, коли він намагався проштовхатися крізь це розбурхане, розхвильоване море чорних тіл. У розпачі Тимон викрикував накази, намагаючись примусити людей іти вперед, намагаючись примусити їх розгорнути стрій, але його голос губився посеред реву й галасу битви, й навіть його велика сила була безпорадною в цьому нагромадженні чорношкірої людності.

Понад головами своїх людей він міг бачити прикрашені перами шоломи ворога. Їхні мечі й сокири здіймалися в одному врочистому ритмі, й, опинившись перед ними, його люди кидали зброю, оберталися до ворога спиною й намагалися пропхатися крізь збиті докупи тіла товаришів. Тиск неухильно наростав, розчавлюючи задні ряди й невпинно посуваючи їх назад, до річки.

Понад головами тих, хто атакував, лучники та метальники списів обсипали дощем стріл та дротиків центр Тимонового війська, але воно було так щільно спаковане, що мертві люди не могли впасти на землю, а стояли, підтримувані ворухливими тілами сусідів.

Галери нечутно підкралися до самого берега, і тепер лучники з їхніх високих башт обсипали стрілами тил армії Тимона. Берег почав обвалюватися під розпачливим натиском багатьох тіл – і живі та мертві ковзали й падали у швидкі води.

Незабаром колір води змінився від зеленого до коричневого, а потім до яскраво-червоного кольору крові.

– Річка крові, святосте, – зауважив командир галери недбалим тоном. – Я чув, як про такі річки співали поети, але вперше побачив це на власні очі.

Гай кивнув йому головою, не відповідаючи. Він бачив, що битва досягла стану рівноваги. Натиск, який когорти Бекмора могли здійснити навіть за допомогою когорт Маґона, був недостатній, щоб посунути супротивника бодай на один ярд. Незабаром цей тиск має послабитися, бо сокирники вже стомилися. Коли це станеться, армія рабів вихопиться назовні, наче відпущена тятива лука. Треба зовсім небагато підсилити натиск, щоб скинути рабів у річку, але такий натиск потрібен у кілька наступних хвилин.